У хаосі першого дня війни Олена вирушила з Миколаєва у рідне село і потрапила прямо в окупацію, де російські загарбники влаштували місцевим мешканцям "кам'яний вік"

Я була в Миколаєві. Через вікно було видно аеропорт, який бомбили. Відповідальність за дитину була велика, а ще - відчуття страху, тому що я знала: якщо зникне світло, я не зможу допомогти своїй дитині. Я відчувала безпорадність, страх, тому що не розуміла, що відбувається. Мама зателефонувала і сказала їхати додому. У них маленьке село, у них такого не було. Я поїхала в село. А всі їхали в іншу сторону. Я зрозуміла, що щось не так. Наша Снігурівка знаходиться відразу за Херсоном, військові виїжджали звідти, а я заїжджала в середину всього, що потім відбувалось.

Я була в окупації до травня. Було таке, що молола пшеницю, яка в нас була, їла ту пшеницю, яку раніше їли свині до війни. 

Гроші були на банківських картах, але я їх зняти не могла. У кого не було заощаджень, вимушені були голодувати. Я варила кожного дня якусь каструлю супу і розуміла, що ввечері потрібно щось нове придумати, щоб вистачило. Нас було багато: брат, його жінка, його донька, мама, тато, я, мій чоловік і моя дитина.

Мене вразило те, що люди в маленькому селі почали об’єднуватись і допомагати одне одному. Я ніколи не забуду, коли до мене прийшла сусідка і принесла півня. Вона сказала, що її діти в безпеці, й вона хоче, щоб у нас теж була ця радість. Порадувало, що з Миколаєва волонтери намагались передати мені допомогу. Був підірваний міст, яким можна було возити, а я намагалася переправити допомогу через залізничний міст, куди возила її велосипедом зі Снігурівки. 

Моя родина стала згуртованою. Я намагаюся телефонувати всім, бачитися. Дякую Богу за те, що ми всі залишились живі. 

Я всім розповідаю про маленьке наше село, де було багато прильотів, але жодна людина не постраждала, усі залишились живі. 

Мені хочеться найкращого, щоб діти посміхалися. Я працюю вчителем у школі. Діти, які не бачили один одного ще з початку ковіду, а потім з початком війни, відучилися посміхатися. Коли дивлюся на них до війни і зараз – бачу, як вони швидко дорослішали через всі труднощі. Якщо діти будуть щасливі, їхні батьки теж будуть щасливі – це моє бажання. Хочу, щоб діти були радісні і не боялися звуків, від яких прокидаються вночі.