Федорістова Вероніка, 8 клас, Ізюмський ліцей №3 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кошелєва Анастасія Ігорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

2022 рік. Рік, який змінив життя кожного українця. Рік, котрий став пеклом для кожного з нас. Я добре пам’ятаю вечір 23 лютого: прийшовши зі школи, жалілася на те, що не хочу до неї ходити. Знати б тоді, як мріятиму знову сісти за парту… Я прокинулась тієї ночі від шороху документів і тривожної розмови батьків. Підійшовши до них, потираючи очі, я запитала: “А чого ви не будите нас з сестрою? Ми ж запізнемося!” Тато відповів: “Ви сьогодні до школи не йдете. Почалася війна”.

Щось болісно защемило в моєму серці, але мозок відмовлявся повірити в те, що це не жарт. Можливо, я була надто сонна, можливо, я просто не могла усвідомити, що моє життя вже не буде таким, як раніше, тож я відреагувала на це досить беземоційно.

Зберігати спокій мені допомагала дитяча наївність та віра в те, що ніякому ворогу не потрібне наше місто Ізюм та ніхто і ніщо не зачепить нас. Але сталося не так як гадалося. Місто почали бомбардувати. Тепер я дійсно злякалася. В магазинах були величезні черги, продуктів не вистачало. На заправках закінчився бензин та газ, в аптеках - ліки.  Після п’ятої вечора не можна було вмикати світло в хаті, тож ми затуляли покривалами вікна й сиділи при свічках. Спати лягали усі в одній кімнаті, де дві стіни, й одягнуті на випадок, якщо посеред ночі прийдеться бігти у сховище (в нас це був льох).

Наступний тиждень я впевнено можу назвати найгіршими днями свого життя. Обстріли посилилися в рази. Вилізти з льоху на той час було рівноцінно загибелі.

Ми харчувались консервами, що були в льоху, заїдали черствим хлібом.  Найстрашнішими були ночі. Ночі, сповнені страху, страждань, вибухів, сліз та молитов. Молитов за те, щоб вижити. Ми більше не могли терпіти й  вирішили евакуйовуватись. Нам дуже пощастило, що за два тижні до повномасштабного вторгнення, тато придбав машину. Якби не це, то, можливо, ми б вже й не змогли виїхати. Залишити Ізюм вдалося не одразу. Військові не випускали населення з міста, бо попереду, як і тут, точилися бої.

Завдяки добрим людям ми дізналися, що є шлях з Ізюма в об’їзд бойових дій. Шлях дуже довгий і складний. Ми ризикнули.

Саме в цій поїздці я вперше побачила та зрозуміла, що таке волонтерство і допомога. В одному з сіл нас зустріли з теплом, нагодували гарячим супом, напоїли чаєм. До сих пір вдячні тій бабусі. Наступного вечора ми дісталися Дніпра, комендантська година забороняла пересування вночі. І знову виручили добрі люди: безкоштовно дали ночівлю, нагодували, обігрили. Яким задоволенням було купатися в теплому душі вперше за стільки днів!  Наступною нашою зупинкою була Вінниця. І тут допомога не забарилася. Волонтер Андрій, зовсім чужа людина, дав свою квартиру на ніч безкоштовно. В ній  була гола підлога, але ми з сестрою раділи, що спатимемо у спальних мішках.

Це були наші перші усмішки від початку війни. А ще ми раділи, адже  другий день поспіль не чули гулу літаків, вибухів та стрілянини, пережите здавалося страшним сном. Наступного дня знову дорога.

Восьмого березня ми дісталися міста Червоноград Львівської області. У батьків закінчувалися гроші, запаси їжі – теж. Але знову на нашому шляху трапилися благодійники. Безкоштовно ми отримували їжу, засоби гігієни, навіть одяг і постільну білизну. Благодійний фонд “Ангели надії” влаштовував різні зустрічі, конкурси з призами, дарував безкоштовні сертифікати в продуктові магазини і не давав впасти у відчай.

Саме ці приклади волонтерської діяльності змінили моє життя та мій світогляд. Я зрозуміла, який великодушний український народ. В наших людях море доброти та привітності, вони можуть допомагати, якщо ти цього потребуєш.

Наша родина також почала займатися благодійністю. Ми донатили, віддавали одяг та іграшки діткам, які цього потребували, в різні організації. Коли сталася окупація Ізюма, люди там лишилися без зв’язку та інформації, тож мої батьки шукали різні способи дистанційно допомогти рідним і знайомим ізюмчанам евакуюватись, залучали волонтерів. Знаходили житло тим, хто приїжджав до Чевонограда, також тікаючи від війни. Ділились їжею, миючими засобами на перший час. Допомагали облаштуватись у місті, робили по ньому екскурсії, щоб подарувати, на скільки це можливо, хоч трохи позитивних емоцій, відволікти від гнітючих думок.

Ми звикали до життя на чужині, я знайшла багато друзів серед однолітків Львівщини.  Але в серці було рідне містечко Ізюм. Правильно кажуть: "Всюди добре, але вдома - найкраще".

На щастя, місто деокупували у вересні 2022 року. Ми, не вагаючись, повернулись додому. Місто було не впізнати: розбиті і вигорілі цілі вулиці, дороги і подвір’я у воронках від прильотів, домівки, що вціліли, не мали вікон і дахів. Та спільними силами багатьох людей Ізюм повертається до життя. Серед благодійників багато тих, хто сам постраждав від війни. Безцінним є внесок кожного у цю складну справу. Війна змінила українців – налякала, загартувала, забрала… Через дії країни-агресора українці втрачають майно, житло, спокій, сон, здоров’я, близьких, проте не втрачають душу, милосердя і  щедрість.

Допомагаючи одне одному, ми зберігаємо безцінне – український незламний дух. Це дуже надихає, дає зрозуміти, що немає нічого неможливого. Моя мрія тепер - допомагати людям, обов’язково оберу пов’язану з допомогою професію, щиро вірю, що реалізую себе в цьому. Вірте в себе і в людей. І пам’ятайте: доброта врятує світ.