Я народилася в Красногорівці. Живу в Донецьку. Я зараз уже вдова. У мене є син Олег. У сина двоє дітей: дочка і син.

Вилетів вертоліт із боку аеропорту і почав стріляти по нас

До війни життя було спокійне, розмірене. Отримували пенсію, все було нормально. Перший день війни мене застав на моїй дачі, яка знаходиться під аеропортом. Я там займалася поливанням, коли раптово вилетів вертоліт із боку аеропорту та почав стріляти по нас. Я була із сусідом, ми як рвонули тікати звідти. Побігли на зупинку. Їхав саме автобус зі співробітниками аеропортівськими, і нас забрали.

Поки ми доїхали додому, вже з боку вокзалу були вибухи страшні. Загалом, почалася війна. Це було 26 травня 2014 року. Було дуже страшно. Страшні вибухи. Боялися. Молили Бога, щоб це швидше закінчилося.

Війна дуже на нас вплинула з поганого боку. Води взагалі в місті не було, підвозили технічну бочками. Продуктів теж не було, підвезення в магазини не було. Якби не Фонд Ріната Ахметова, ми б, напевно, повмирали з голоду. Тому що у 2014 році, в серпні дали останню пенсію, і ніхто нікого не попередив. Пройшов вересень, у нас грошей немає, пенсії немає. Рінат Леонідович дуже швидко, уже в жовтні, почав нам допомагати, прийшли обози з продуктами.

Зголодніли люди так, що займали чергу на ніч і чергували, щоб отримати пайок. Пайки були дуже хороші, набори продуктові великі, більше 10 кілограмів, напевно кілограмів 12. Були макарони, різні крупи, масло, цукор, згущене молоко, консерви рибні, консерви м’ясні. Так що на цей пайок дуже можна було прожити.

Ми так налякані були вибухами, що десь щось стукне, а ми думаємо, що це вибухає.

Сподіваємося на Господа Бога і на Божу Матір, на її покров. Дуже вдячні ми Рінату Леонідовичу Ахметову, він — наш земляк, нас підтримав у найтяжчу хвилину. Друзі й хороші люди пізнаються в біді.