Війна, з лівого берега нас обстрілюють: ми тут, за 17-19 кілометрів. Кожен день гримить, нам дуже чуть. Приліт у нас був не один раз. 4 січня був приліт - у нас вилетіли два вікна на веранді, обсипалася штукатурка в ванній, в кімнатах. Вікна нам поставили. Та фірма називалася… наче «Люди в біді». А штукатурка… ніхто нічого не робить, того що руки не доходять. Якби закінчилася війна, а то - кожен день гримить, нічого не хочеться.

Газу в нас нема - ми користуємося балонами, воду заправляємо. Світло в нас майже не виключається, бо ми прифронтова зона. А вода в нас є. Я живу на такій вулиці - тут вода завжди є. Дощу в нас пів року не було; був якийсь, після якого почало все сохнути. Поливаємо-поливаємо, вже за місяць 22 куби накрутило - це 22 тони води. 

У мене ще двоє біженців живуть, свати мої. Сваха на десять років старша за мене, а сват - на 13. Йому вже 89 рік, майже не рухається, вона теж ноги тягає.

У мене спина болить. Ходжу - шкандибаю, лікарі признали артрит, артроз. П’ю таблетки - наче трохи краще стало ходити. 

Ми нікуди не виїжджали, тут ще було більш-менш тихо. Може, доведеться все кинути і виїхати. Діти жили на правому березі, близько 20 кілометрів від нас - деякі речі встигли перевезти, одежу, а то все накрилося: комп'ютер, холодильник, електрика, меблі – все там осталося. Дім розрушений. Діти живуть під Києвом - виїхали до своїх дітей, а ми - тут. 

Раніше тримали до ста штук качок, а зараз не хочеться, тому що не знаю, що буде сьогодні чи завтра. Прокинулися – і слава Богу.