Родина залишилася у містечку біля Чугуївського аеродрому, який нещадно бомбили, та намагалася вижити

Доброго дня.  До 24 лютого ми були щасливою родиною: мама, тато, двоє дітей двох і семи років. Чоловік працював інженером на заводі. Я виховувала дітей та мала мрію відкрити невеличку сироварню. Їздили родиною гуляти у Харків. Звичайна українська родина…

24 лютого я прокинулася о 4.30 від вибухів. Одразу прийшла думка що це війна. Бомбили Чугуївський аеродром. Було дуже страшно. Але виїжджати не було куди, тому вирішили будь, що буде.

Все було: і продукти шукали, і ліки для мами, ночами спали в найбезпечному місці в домі, молилися. Саме страшне, коли читаєш, що десь вилетіла ракета – і ці хвилини очікування, де вона впаде?...

Ми проживаємо в селі, на деокупованій території Харківщини. Намагаємося вести господарство, щоб хоч якось годувати дітей і самим протриматися. Ще з нами проживає  моя мама, їй 72 роки, вона приїхала з окупованої території Донецької області. Має хронічні хвороби, рік тому їй зробили операцію з видалення злоякісної пухлини. Через це вона приймає багато ліків на постійній основі. Виплат не отримує, через бюрократичну систему.

Наприкінці літа у нас сталася велика біда – пожежа. Згорів сарай для худоби, запаси їжі для тварин, наше стареньке авто та авто родичів, наші та дитячі велосипеди. І найстрашніше, що чоловік отримав опіки під час пожежі...

Гуманітарну допомогу ми отримували, це велика підтримка для нас, я не знаю, як би ми вижили без неї!