Олена дуже боялась їхати повз блокпости росіян, але їй з попутниками повезло вирватись з окупації. І саме вчасно, бо вже наступного дня їх по місцю проживання почали розшукувати рашисти

У перший день війни близько до обіду ми побачили військові машини в нашому селищі, по трасі не припиняла йти колона. Нам було страшно, що їх так багато. Потім почулися вибухи – росіяни бомбили Мелітопольський аеродром. 

Через декілька днів у нас цих людей стало доволі багато. Ми прожили ще два місяці, тому що їм було не до нас. Вони дуже просувалися вперед і на нас не звертали уваги. Але весь цей час влада в нас була. 

У нас не було світла, хліба. Не було у людей грошей, бо банки не працювали. Ми з чоловіком працювали, то нам було не настільки важко. А багато пенсіонерів не мали грошей. Магазини закрилися, але нам допомагала селищна рада: у фермерів брали зерно, мололи і роздавали муку, щоб пекти хліб. Через якийсь час усе покращилося. 

Ці два місяці прапор України був і над селищною радою, і над площею. Але через деякий час росіяни почали заїжджати в селищну раду, викликали людей, які там працювали. Ми як вчителі ходили по школах своїх і там чергували, щоб ніхто в школу не зайшов, щоб нічого не викрадали. Окупанти заходили з автоматами, розставляли своїх людей по різних дверях. Потім усіх збирали в якусь одну кімнату і починали там з розмовляти. 

Вмовляли йти працювати, переходити на бік Росії. Ми розуміли, що рано чи пізно цей час настане. Діти наші постійно нам казали: виїжджайте. Але ми вагалися і думали, може, це все ненадовго, завершиться все швидко. 

Але ми розуміли, що до нас будуть питання, бо ми працювали на Україну і продовжували це робити.  Ми за своє життя хвилювалися. 8 квітня ми вирішили поїхати з колегою і її сином, молодим хлопцем.  

Виїжджати було дуже страшно, бо говорили, що блокпостів дуже багато, що там зупиняють, роздягають всіх людей, дивляться наколки, речі. Не можна провозити гроші, якісь коштовності - все це забирали. Їхати на Крим ми не хотіли, хоч і казали, що на Крим більш безпечний виїзд. В один день ми налаштувалося, вночі списалися з перевізниками, які були волонтерами в Мелітополі - вони формували колони. Збиралися всі на площі, хто хотів виїхати, і вранці поїхали. Дуже хвилювалися, щоб нас не зупинили на період комендантської години.  Дякувати Богові, ми приїхали дуже швидко. 

Ми всі почистили свої телефони й ноутбуки, щоб нічого там не було. Речей ми практично не брали, а ноутбук взяли, бо думали, що нам прийдеться працювати якось. 

Коли ми побачили перший пост українських військових, не передати, яка це була радість. Ми готові були цих хлопців цілувати. Віддавали їм все, що в нас було: яблука, цукерки. Ми брали з собою багато сигарет, бо нам казали, що на російських блокпостах можна давати, щоб було легше пройти пост, але там нам не прийшлося їх роздавати. Ми на нашому посту хотіли віддати нашим хлопцям, але вони не взяли, і ми все повикидали, бо ніхто не хотів брати це додому. 

Ми виїхали з дому так, щоб практично ніхто не знав, щоб нас не бачили. Напередодні ходили у дворі, зустрічалися зі своїми сусідами, а вночі домовилися і вранці виїхали. У п'ятницю ввечері ми були в Запоріжжі, а рано-вранці в суботу подзвонили сусіди з нашого багатоповерхового будинка і сказали, що ми їх заливаєио водою. Чоловік відповів: «Нічого страшного, спустіться вниз, перекрийте воду, і все буде добре». Ми не сказали, що виїхали. 

Потім із цього телефона сусідів ще раз роздався дзвінок. Ми взяли слухавку, але то був не сусід, а по говору якийсь росіянин. Він говорив, що краще нам відкрити двері і вийти самим, що вони по нас приїхали. Ці росіяни думали, що ми ховаємося в квартирі і не хочемо відкривати. Вони били наші двері десь до обіду. Інші сусіди нам телефонували й казали, що нам двері виламують. 

Вони вирвали наші двері. Я не знаю, що вони там брали чи не брали… Головне - побачили, що нас немає. Ще раз нам зателефонували і сказали: «Ми ще зустрінемося, буде вам гірше. Вам потрібно повернутися». 

Вони поїхали, а сусіди наші заварили нам двері, і таким чином наша квартира ще деякий час була заварена. Але минулого літа її все ж таки відкрили і заселили туди людей. Тепер там живе сім'я російського офіцера: він, жінка і двоє дітей. Ще у нас там був гараж, машина «Жигулі» - вони їздять на нашій машині, користуються нашою квартирою, нашим майном. Про наш гараж їм розказали інші сусіди. Тепер ми живемо в Запоріжжі, працюємо далі, але сподіваємося, що приїдемо додому.

Багато часу в нас не було зв’язку: ми не могли подзвонити, і вони не знали, що з нами.  Уже до Василівки доходили і бомбили її. В однієї нашої вчительки син був льотчиком - біля Василівки загинув. Ми ще тоді змогли тіло забрати. 

Рідні хоронили цього хлопця під українським прапором, незважаючи на те, що були росіяни в нашому містечку. 

Перш за все хотілось би повернутися додому і подивитися в очі тим людям, з якими ми прожили все своє життя. Ми не чекали, що вони так будуть себе поводити. Директор школи моєї казала: «Я одна з перших, хто зробила нашу школу українською». Але вона перейшла і стала працювати на росіян. Ми не чекали такого від своїх сусідів. Пройшло більше двох років, і ми досі не можемо собі пояснити, чому вони так зробили. Невже тільки за гроші так себе поводили? Вони вдягали вишиванки, але насправді виявились гнилими і недалекими, маленькими людішками. 

Ми допомагаємо, працюємо, донатимо. Що можемо, те робимо. Тут, у місті, дочка хліб пекла, возили хлопцям в Донецьку область. Не тому, що вона пекар, а так сталося. У неї роботи не було, і вона стала пекти хліб, возила якісь речі для військових. Ми віримо в перемогу, віримо, що будемо жити в самостійній і незалежній країні, дуже на це сподіваємося.