Рашисти методично руйнують Оріхів і вбивають його мешканців. Для Любові це – особистий біль, бо вона не відділяє себе від міста і невтомно допомагає своїм землякам

До війни я працювала директором Будинку дитячої творчості в Оріхові й дуже добре знала місто, людей, дітей. Почалася війна, наш заклад був зачинений, і я пішла в міську раду, сказала, що готова працювати де скажуть. Залишалася там до 8 червня. Я розвозила гуманітарну допомогу, буржуйки і все інше. Ми відкрили Пункт незламності. Працювали, щоб забезпечити людям умови життя. Обстріли були - людей вивозили з підвалів.

Я була відповідальною на Пункті незламності. Його обстріляли – було два прямих влучання, і тоді поруч зі мною загинуло сім чоловік.

Я дивом залишилася живою, у мене була сильна контузія, місяць реабілітації. Після цього я залишилася в Запоріжжі, винаймаю квартиру. Продовжую працювати тут волонтером: їжджу на Оріхів, на села, які тут не окуповані, возимо гуманітарну допомогу. У Запоріжжі допомагаю внутрішньо переміщеним особам Оріхівської громади. Знаю, де є лежачі люди, паралізовані, маломобільні. Завдяки своїм друзям у січні очолила Фонд «Південь», через який маю можливість працювати з іншими фондами і організаціями. Готуюся в найближчі три дні виїжджати на Оріхів, бо людям потрібно «гігієну» відвезти.

Люди там мігрують. Зараз почалися городи - то приїжджають, то від'їжджають. А загалом десь 1400 чоловік в громаді залишаються.

Там є будинки, непридатні до житла, - вони зруйновані, згорілі. І моя оселя - так само. Всі культурні заклади освіти побиті, одна школа №5 збереглася більш-менш - там у людей є світло. А як є світло, то можна мати зв'язок через інтернет. 

В основному, де люди залишилися в підвалах, там генератори стоять. Військова адміністрація надає туди паливо, щоб на якийсь період заряджати ґаджети. В місто кожен день возять хліб, багато волонтерів допомагають. Люди не виїжджають, тому що залишилися тварини, собаки, коти, а військові не мають права примусово вивозити людей. Тільки є рекомендації щодо лінії фронту. 

Залишаються, в основному, люди похилого віку або ті, хто не може тут оплатити квартиру чи кого тримає рідна домівка, хоча і зруйнована.

Перші дні війни ми не знали, що робити. Нам прийшлося тут захисні споруди робити. Тоді не було військових ЗСУ, були тільки ТРО. Я пам'ятаю, як ми з воєнкомом автомати роздавали. Перші дні були найстрашнішими, тому що паніка, люди виїжджали. Пішли перші обстріли - все горіло, це шок був. Вразило те, що у мене на очах люди загинули - це найболючіше і найстрашніше. Кожен день - страх війни, людське горе і людська біда. 

Поки була там, я півтора роки прожила в підвалі свого будинку. Чомусь я думала, що всі так живуть, у всіх така біда і горе для всіх. Коли я приїхала у Запоріжжя, то побачила спокійне життя. Бувають обстріли, але зовсім не те, що там - день у день. Сьогодні місто руйнують, точково щось залишилося. Немає випадкових прильотів; що ціле - по ньому йде С-300. 

На цьому тижні зруйнували два приміщення, які були ще більш-менш цілі. Коли проходиш через весь жах, словами це не передати - немає таких слів, один біль і жаль. 

Я з собою забрала собаку, яку кинули. Не знала, як її звати, назвала Перемогою. Тепер знаю, що в Запоріжжі вона схожа дуже на пса Патрона. Мене запитують, чи це пес Патрон. Я кажу: «Ні, це його дружина і звати її Перемога». Ця собака врятувала моє життя. Я пішла до неї взяти на руки і опинилась там, де мене привалило, але не так сильно. Я врятувала їй життя, а вона - мені. 

Зараз, як би там не було, але ніяк людей повертати в місто. Багато хто говорить, що від Оріхова майже нічого не залишилося і його відбудувати нереально. А я вважаю, що все реально. Зараз потрібно говорити про проєкти, про те, хто нам, в першу чергу, відбудує комунікації. Я планую тільки повернутись додому і відбудовувати місто будь-якою ціною. Найбільша мрія – повернутися до своєї роботи і мирного життя. 

Прийдеться займатися відбудуванням і поверненням людей. Мабуть, на початку буде модульне містечко. У нас є мікрорайони, які повністю непридатні для життя. Віримо в перемогу.