У 2022 році все повторилося, як у 2014 році, - тільки в сто разів гірше. Повномасштабне вторгнення. Уже з перших днів стало зрозуміло: назад дороги немає. У місті одразу зникла вода, потім вимкнули світло, а потім і газ. Було відчуття, що нас просто відрізали. Магазини майже одразу закрилися, аптеки теж. Ліки - рідкість. Хліба не було. Готували, що знаходили, ділилися одне з одним. Обстріли почалися майже одразу. Спочатку десь далеко, а потім усе ближче. Спати було неможливо - і від страху, і від холоду. Весна була така холодна, ніби зима вирішила залишитися. Я жила у квартирі доньки, там було тихіше. Снаряди прилітали прямо в будинки. Я наважилася виїхати, хоча сама дорога була дуже небезпечною. Під обстрілами, через страх.

Виїжджала з однією сумкою, а в руках була кішка. Через пів року вона померла, не витримала стресу. 

Зараз я далеко від дому. Чекаю, коли все це закінчиться. Хочу повернутися. Вірю, що повернуся. Вірю, що ми все відновимо. Головне - щоб був мир. Щоб це все більше ніколи не повторилося.