Валентина і її рідні не могли залишатись в окупації, бо в їх сім’ї були службовці ЗСУ. Виїхали з великими складнощами, але вчасно, бо пізніше такої можливості вже не було

24 лютого зранку від нас було видно вибухи. Літаки і вертольоти над нашим домом літали. По радіо ми почули, що Росія напала на Україну. Ніхто не очікував такого. 

Ми залишились без роботи, без доходів, і як там жити можна було в страху цьому?  Це повна жесть. Як росіяни нас окупували, то вони там їздили і шмони наводили. Це жах, я не можу цього передати. 

Ніхто не міг подумати, що таке може бути з нами. Жили, дбали собі, а вийшло, що комусь надбали і залишились попід небом на землі голі і босі. 

У нас свої заготовки були і своя вода: у нас башта була. Старалися виживати: що посадили на городах, те і закривали. Хліб, правда, возили. Особливих перебоїв не було - їздили закуплялися на свій страх і ризик, бо рашисти могли машину забрати: там же блокпости поставили через кожні сто метрів. Окупували сільську раду і всю Мелітопольську громаду. Страшно було вийти на вулицю. Не так як раніше: вийшов, а птички співають... Зараз виходиш і озираєшся, щоб тебе з-за кутка ніхто не схопив…

Хто міг подумати, що брат на брата і сестра на сестру піде. У мене це в голові не вкладається: у нас там все рідня. Батьки звідти самі, бабуся і дідусь. Шок шалений. До сих пір я не можу прийти в себе і прийняти стільки жорстокості і ненависті. Це просто звірі, чи ми їх погано знали.

Ми через пів року виїхали, бо син пішов добровольцем у ЗСУ в перші дні війни, його брат пішов воювати з 2014-го року. Окупанти у нас почали шукати по списках АТОшників. А в нас ще мати, 78 років, інвалід. Нам страшно було, тому ми з села виїхали. Нас за це засуджували односельці.

На окупованій території ми вікна закривали, щоб не було ніякого просвіту. Як собаки загавкають – ми боялися, бо рашисти могли лазити де завгодно. Вночі закривалися так, щоб все було темно.

У нас там вже перестала ходить гривня, чоловік без роботи залишився, бо він інвалід після аварії. А за що жити? Нам потрібно було тільки виїжджати. Ми все кинули на сусідів: і дім, і все, що в домі. Виїхали на другий день Незалежності України. Їхали і думали, виїдемо чи ні. Страшно було - я тільки Богу дякую за те, що ми виїхали.  

У нас на двох постах документи перевіряли, до машини чіплялись. Свекруха пай заложила і купила сину машину, ми оформили її на сина, а він пішов в армію. Виїхали в першій колоні, а після нас дорога закрилася. Їхали через Кам’янське - там була Дорога життя. Окупанти хотіли всі паспорти забрати, а ми їм казали, що їдемо в лікарню - веземо бабусю. То нам повезло, що документи віддали. 

На першому українському блокпості у нас були сльози на очах: «Слава Богу, наші!» А то їхали - і холодний піт по спині був. Як побачили наш прапор - думала, що будемо стрибати вище даху. Там аж інше повітря було. 

Хочеться жити в мирній країні, щоб внуків бачити. Хіба це життя - в такій напрузі? Ми хочемо жити, як раніше. Зробили ремонт на старості років, щоб пожити і внуків доглядати. А вийшло, що без онуків залишилися, і діти пороз'їжджалися. Страшно за дітей, за онуків, і за все майбутнє їхнє. Хочеться, щоб мир був скоріше.