Я пенсіонерка, мені 70 років. Живу на Миколаївщині сама в своєму будинку, маю двох дітей і п’ятьох онуків.
Коли зателефонувала мені донька і сказала, що почалася війна, я не повірила. Пішла до сусідів, і вони також сказали що війна. А десь із середини березня почало гудіти у нас в селі, і ми зрозуміли, що зайшов до нас ворог.
Страшно було, дуже страшно, коли летить, дзвенить. Ми ховалися в погребі.
Гроші на карточці були, але зняти було ніде. Мене підтримала моя подруга, яку я вважаю за сестру. П’ять місяців я прожила за їх рахунок: у них корівка була, молоко, сир – вони мене годували і я в них ночувала.
Моя старша донька була за кордоном, а менша - в Чорнобаївці. У неї четверо діток - треба було їм вибиратися. Мій учень перевіз мене безкоштовно. Я там побула місяць, а потім ми поїхали в Закарпаття – туди, звідки мій зять. А коли нашу територію звільнили, повернулися. Я багато такого бачила, що очі випадали з орбіт, коли ми довго стояли у Василівці. Виїхали на дев’ятий день, діти ночували у маршрутці. Отаке було.
Я оптимістка. Я вірю в перемогу і надіюсь, що мої дітки будуть жити у вільній незалежній Україні. Все відбудується, країна стане на ноги, і ніякий ворог не зможе нас подолати.
