Ми жили в Павлівці, я працювала у Снігурівській лікарні. Мені 60 років - я хотіла йти на пенсію, але почалася війна, треба було допомагати людям. Я ходила на роботу і допомагала нашим людям, які залишилися в окупації.
Спочатку мені не вірилося, що почалася війна, а потім стало дуже страшно. Стріляли, люди були поранені, потрібна була допомога людям.
У нас дев’ять місяців не було світла, води. Люди з нашого села давали воду зі своїх скважин, щоб возити людям у Снігурівку. Багато чого ми і тепер не можемо собі дозволити, але й не голодували. В окупації люди почали їздити по товар у Херсон – скуплялися, а ми тут купляли у них.
У нас завжди була надія, що нас звільнять, і ми тільки цим жили й трималися. Вірю, що війна завершиться нашою Перемогою і миром, з розвиненою Україною, мирною і діти будуть жити в мирі без війни.
