Коли для вас почалася війна на Донбасі?
Це було літо 2014 року, у червні. У мене сестра рідна жила до війни під Пісками, у районі аеропорту, і коли вона приїхала, сказала, що починається війна і ми будемо виїжджати завтра або післязавтра.
Я цього ще особливо не розуміла, тому що не чула все те, що чули інші. Ми стали збиратися. Вранці повинні були виїжджати в село Безіменне на кілька днів. Увечері діти купалися, були у ванній, я готувала їжу, і вперше я почула й побачила вогняні кулі, що летять, і почула перші вибухи.
Вранці ми виїхали. І вийшло, що поїхали на кілька місяців. Потім ми повернулися вже в загострений конфлікт саме вже на нашій території – там, де ми жили, у Новому Світі. Я тоді ще працювала на виробництві, на Старобешівській ТЕС. Ми чули і скрегіт металу, і бомби, і гранати.
Коли було дуже важко, спускалися в підвали, переважно це було ночами. Були моменти, коли вже і спускатися... не знаю, чи то розпач, не дуже хочеться згадувати почуття, що я відчувала і що відчували мої діти. Це, напевно, був відчай, коли навіть у підвал не спускалися.
І так усе тривало довго. У 2014 році діти повинні були у вересні піти до школи, але вже ніхто не пішов. На території були війська. І ми готувалися до виїзду. Я пам’ятаю, як того літа я робила собі паперову перепустку, я виїжджала на територію Волновахи. На той час були паперові перепустки і можна було якось виїжджати.
Я зробила перепустку за два дні, але виїхати ми змогли тільки у 2015 році. Ми ніяк не могли визначитися, куди їхати, тому що родичі всі живуть теж на території Нового Світу в Донецькій області. Друзі виїхали до Києва, ми з ними обговорювали варіант переїзду до столиці. Я виїхала одна з дітьми, а через кілька років у мене було розлучення. Ось так, із двома дітьми й однією валізою ми виїхали. Так і залишилися в Києві.
Як війна вплинула на ваш повсякденний побут? Чи була складність у пересуванні, у безпеці? Проблеми з доступом до базових потреб?
Так, було дуже важко, коли все нажите майно, яке не падало з неба, яке зароблялося, коли звикаєш до певного... Я не можу сказати, що це комфорт, це нормальний стан, коли в людини є житло, впевненість у сьогоденні. І коли це втрачається, ви розумієте, що таке починати з нуля на трьох з однією валізою й без речей. Коли немає предметів домашнього вжитку, дрібниць, до яких люди звикли, це дуже складно. Наприклад, коли немає туалетного паперу або навіть шкарпеток. Це було важко як морально, так і фізично.
Ми зверталися до Фонду, діти працювали з психологом, я теж ходила на психотерапію, і підтримували друзі. Перші три роки були максимально складні. Потім чи звикли, чи змирилися.
Із первинних потреб залишилося тільки житло, його досі немає. Як воно буде далі – ніхто не знає, щонайменше їжа й одяг є. Звикли, звичайно, що ми хоча б один раз на рік відпочивали, а зараз за шість років ми відпочивали з дітьми тільки один раз, тому що потрібно працювати, сплачувати за оренду житла, навчання, додаткові заняття.
Сьогодні діти вже підлітки, чудові дівчата, класні, вони мене підтримують завжди. Вони в п’ять і десять років уже були самостійними. Пам’ятаю, перші три роки я працювала, мені потрібно було виїхати о пів на восьму ранку, і я приїжджала додому о пів на дев’яту вечора. Іноді дитина залишалася в садку допізна. Я пам’ятаю, перший клас, дитина сама робить собі зачіски й сама одягається. Ось така ситуація.
Я ніколи не забуду, я не знаю, скільки часу це тривало... Коли я чула салюти, реакція була не така, як повинна бути, не радість і захват, а по-іншому. Діти, звичайно, швидше через це пройшли. Ми, коли бачили літаки, завжди говорили: «Це не військові літаки, це просто літаки».
Зараз ви відчуваєте себе в безпеці?
Минуло шість років. Зараз буває періодично такий біль і смуток. У мене була, звичайно, злість ще. Чому ми все це пережили, а інші як жили, так і живуть? Я вже стала розуміти, що життя може бути несправедливим, але все ж, життя прекрасне. Є речі, на які я просто не можу вплинути.
Яку роль для вас відіграла будь-яка психологічна допомога?
Психологічна підтримка зіграла для мене велику роль. Я навчилася пристосовуватися, мені ставало легше. Ну, і були різні техніки, психотерапія була хорошою, почуття того, що ти не самотній – ось що рятувало. Я знаю, що бувають ситуації набагато гірші. Але є і моє життя, і я на ньому фокусуюся. Фокусуюся на собі, на житті дітей, на мріях, цілях – це набагато цікавіше, ніж думати про те, що все погано.
Хто, на вашу думку, з організацій або людей найбільш допоміг постраждалим внаслідок конфлікту?
За час, поки я жила на окупованій території, один раз була допомога від Червоного Хреста. Переважно допомога була тільки від Фонду Ріната Ахметова. Були і продуктові пакети, й інші. Причому допомагали не тільки пенсіонерам або людям із певним статусом, по можливості, допомагали всім, хто потребував.
.png "Імена")
