Мені 67 років. Проживаю у Снігурівці. Це Миколаївська область, Баштанський район.
До нас зайшли російські солдати 19 березня. Рашисти нас бомбили. Ми були в окупації.
Усе дуже подорожчало. З медикаментами було дуже погано, аптеки не робили, магазини теж. Люди продавали на стихійних базарчиках ліки і продукти, а ми купували. Сиділи більше вдома, виходити боялися, тому що російські солдати ходили з автоматами.
Воду нам привозили робочі з водоканалу цистернами раз на місяць. Ми пляшки п'ятилітрові набирали. Світла не було, газу теж. Були запаси. Певні люди їздили в Херсон, де заправляли балони, а ми платили втридорога за той газ. Підключали старі плити до цих балонів.
Стріляли сильно: все вибухало біля нашого дому, летіли снаряди через наш будинок, і ми боялися, щоб не вибухнуло десь поряд. І солдати російські. Ми їх обходили стороною. Вони машини забирали в людей. Ми боялися за свою.
Це добре, що наші хлопці звільнили нас, бо і нашу машину забрали б. 9 листопада росіяни почали тікати, то ми трохи видихнули. У нас була радість на душі, коли хлопці нас звільнили 10 листопада.
Ми з чоловіком були тут в окупації, а діти наші в Кривому Розі живуть – син із сім'єю. Вони нам говорили, щоб ми їхали на Вінниччину, але чоловік сказав, що не поїде. А як я його кину? У нього цукровий діабет, серце хворе, тиск.
Ми читали книжки. Усю бібліотеку перечитали - усе, що в нас було. Ділилися з сусідами. Говорили про те, щоб скоріше наші прийшли і звільнили нас. Але найчастіше сиділи вдома і книжки читали у квартирах. Тільки вранці підемо, молока купимо чи ще якихось продуктів, бо тоді ніхто сильно не стріляв. А десь після 11 години починалася стрілянина.
Я думаю, до кінця року наші солдати повинні їх вигнати і зайняти рубежі 1991 року, щоб цих гадів не було тут. Хочеться, щоб це сталося швидше, щоб наші солдати не гинули. Думаю, що ми підемо в Європу, нас візьмуть у НАТО, і ми будемо захищені від таких сусідів і від війни. Тоді Україна краще заживе, і майбутнє буде мирним.
