Прохода Дар’я, учениця 10 класу Харківського ліцею № 140

Вчитель, що надихнув на написання есе: Курганська Світлана Іванівна .

«Війна. Моя історія»

Вже майже два роки минуло після початку повномасштабної війни в Україні. І з того часу вже нічого не було таким як раніше. Змінилась не тільки країна , а й її люди. Когось війна зламала , а когось навпаки. Але не дивлячись на всі негаразди ми продовжуємо жити далі. Однак зараз я буду розповідати вам не про весь народ, а конкретно про себе. Розкажу вам свою історію. Війна моїми очима. Можливо я все і не розповім, бо все було наче в тумані і мозок не хотів сприймати те, що відбувалось за правду. Отже почнімо все із самого початку.

Двадцять четверте лютого 2022 року. Цю дату ми запам’ятаємо на все життя. Я прокинулась приблизно о четвертій тридцять ранку від незрозумілого шуму на вулиці . Батьки теж це почули і вийшли на балкон подивитись , що відбувається. Я також підійшла до вікна і подивилась на вулицю. І тут батьки кажуть , що почалась справжня війна. Я підійшла до дивану і сіла дивитись новини.

По всіх каналах говорили : «Росія напала на Україну», «Повномасштабне вторгнення Росії», «Прильоти в аеропорт! Є загиблі! Будьте обережні!». Я тоді ще не могла прокинутись. Яка війна ?Яке вторгнення ? Не може цього бути ! Я ще напевно сплю. Це ж не по-справжньому ! Але ні. Вибухи не припинялись, а сирени не було чути, бо вона не працювала .Трохи переваривши інформацію, я ввімкнула телефон. Там було багато повідомлень від однокласників. Вони звичайно , як і ми всі у той день нічого не розуміли і думали, що все буде добре і, що це все швидко закінчиться. Вибухи ставали все ближче, тож ми вирішили, що треба йти у метро і ховатись там. Зібрали тривожні рюкзаки, зустрілись із сусідами і вирушили разом до укриття .

Прибувши на місце я трохи здивувалась, як багато людей. Хоча це не мало мене дивувати , може їм більше нікуди було йти. Навіть вагони електропоїзда трохи були наповнені людьми. Всі сиділи тихо , тільки іноді можна було чути як хтось плаче. А коли було чути прильоти, то взагалі наставала мертва тиша. Людей було настільки багато, що вже не вистачало кисню і вони були змушені по тунелю переходити на інші станції. Оскільки повітря майжене вистачало батьки вирішили, що краще піти до підвалу нашого ліцею, бо у метро знаходитись було просто неможливо.

Сусіди вирішили , що залишаться тут на ніч, я з батьками пішли без них. Поки йшли іноді було чути вибухи. Тоді ми ще розбирались: це прильоти, чи вильоти. Коли я, батьки і бабуся зайшли у приміщення ліцею, нас зустріла директор і провела до укриття. Людей так само було багато, може не так, як у метро, але моїм батькам і ще одній сім’ї не вистачило місця. Тож вони були змушені 5 днів ночувати на першому поверсі, розташувавшись між стінами. А ми з бабусею розташуватись у підвалі. Я ніколи не зможу забути ці два місяці, які пролетіли майже як один день.

Те, як до нас приєднались наші сусіди і ми разом сиділи. Те, як ми хотіли швидко сходити додому, щоб взяти ковдри або пледи, але як тільки я відчиняю двері під’їзду, над нами пролітає ракета і ми були змушені бігти назад. Те, як люди намагались виїхати , однак зазнавали невдачі і знову повертались назад до укриття. Та на щастя, через деякий час багатьом все таки вдалося виїхати у безпечне місце. Пам’ятаю вуличні бої, як ми разом ходили за гуманітарною допомогою, як сиділи без світла і води, дивились ввечері разом новини. Список того, що відбулося за ці два місяці можна продовжувати і далі, однак стільки всього було, що все просто не поміститься в есе на шістсот слів .

Однак не дивлячись на всю ситуацію, яка відбувалась я відчувала себе у безпеці. Поруч були рідні і цього було достатньо. Ми тримались завжди разом, підтримували і захищали одне одного. Війна ще більше зблизила нас і ми зрозуміли, як сильно ми любимо і цінуємо одне одного. Цей кошмар, який ми пережили і який досі переживаємо ми не забудемо ніколи. Що можу сказати про себе? Спочатку все було, наче у кіно, потім починаю до всього звикати: до вибухів, до відключення світла і води та ін. Складається враження, що війна в країні є нормою і так було завжди.

Як висновок можу сказати, що якби не війна, то ми б не стали тими, ким ми є зараз. Я стала незламною, як і весь український народ. В мене змінились цілі та цінності. В мене інший погляд на життя, інші друзі. Відбулося свого роду перезавантаження, де всі минулі данні залишились, однак мозок вже працює по іншому. Звичайно, моя психіка трохи зламана, бо пережити таке було страшно. Я досі дивуюсь, як ми живі, тому що було безліч ситуацій, коли я і моя родина могли загинути. Це справжнє чудо, що ми живі і я цьому рада .

І не дивлячись на всі кошмари війни, тільки завдяки їй я зрозуміла таку просту , але дуже важливу річ: твоє життя і життя твоїх рідних є найціннішим скарбом, що маєш. Якщо в тебе є батьки або ті люди, які тебе щиро люблять, підтримують у будь-якій ситуації та завжди прийдуть на допомогу – цінуй їх! Тобі дуже пощастило, якщо в тебе є такі люди ! Цінуй ті моменти, коли ти поруч з ними, а вони поруч з тобою!