Я почула вибухи о четвертій ранку в Краматорську. Приїхала на роботу в сусіднє місто і там дізналася, що почалася війна. Ще деякий час ми працювали на заводі машинобудівному, але потім нас скоротили, ми залишилися без роботи. В квартирі вікна розбиті, все побите і нічого не вистачає. Церква допомагає - там видають гуманітарну допомогу. І місто видає гуманітарку хоча б якусь. Хліб дають безкоштовно.

І зі здоров'ям труднощі. Усе впирається у здоров'я. Зуби ж теж треба лікувати, і якесь обстеження робити, і окуляри купити. А все це платне, на все потрібні кошти. 

Слава Богу, перезимували. Газ був, світло було, опалення. Отож, життя триває – з надією на краще. Знайомих у місті не залишилося, всі повиїжджали. У когось дітки, у когось - інші причини. Спілкуємося тільки по телефону. 

Підтримка фондів є, але переважно - для ВПО. Починаю кудись дзвонити, мене питають: «А ви хто? До якої категорії ви себе відносите?», а я місцева жителька, і мені нічого не світить, тому що я мешкаю у своєму житлі, а не в орендованому. Усі пільги – для ВПО.

Я вже ні на що не звертаю уваги. Вибухи, не вибухи – живемо, йдемо далі, робимо те, що нам треба. А що ми вдіємо? Уже звикли, мабуть, до цього. Дуже хочемо, щоб це все скінчилося скоріше, щоб будувати якісь плани і продовжувати жити. Бо зараз так: протрималися від ранку до вечора, а потім - із вечора до ранку, і слава Богу. Отак і живемо, сподіваючись на краще. Хочемо миру.