Усенко Ангеліна, 9 клас, ЗЗСО І-ІІІ ступенів №20 ВЦА місто Торецьк Донецької області Бахмутського району селище Щербинівка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волкова Наталія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли цифра "1000" починає символізувати дні війни, ми усвідомлюємо, наскільки далеко зайшли зміни. Кожен день — це новий досвід, це час переосмислення й розуміння того, що дійсно важливо. За цей довгий період кожен громадянин нашої країни пройшов великий шлях та має свою особисту історію, і я не є винятком.

За декілька днів до повномасштабного вторгнення багато хто говорив, що це станеться, але особисто я не сприймала їх слова серйозно. Однак війна все ж почалася, і з нею розпочалася моя історія. 24 лютого 2022 року я прокинулася від розмов батьків, і перші слова, які я почула, свідчили про початок війни.

А потім за кілька секунд — перший вибух. Я відреагувала досить спокійно, хоча до кінця ще не усвідомлювала, що тепер моє життя поділилося на "до" та "після".

Увесь день ми з родиною збирали речі першої необхідності, які могли б взяти з собою до сховища, і облаштовували підвал, усе це під звуки вибухів. Але виїжджати ми не планували, незважаючи на велику небезпеку.

Потім почався новий етап — "виживання". Кожен день проходив однаково. Майже не було можливості зв’язатися з друзями та рідними: спочатку просто вимикали зв’язок, а потім до постійних обстрілів і регулярних походів до підвалу разів 5 на день додалися ще й відключення світла.

Готувати доводилося на вогні, світла й води могло не бути по 5-7 днів.

Вибухи були настільки сильні, що часто тремтіло скло у вікнах, і не раз ми чули, як щось падало поруч: спочатку свист, а потім — гучний вибух. Небезпека була настільки високою, що доводилося спускатися в підвал навіть посеред ночі.

Як зараз пам’ятаю той момент, коли батьки ледве встигли забігти до підвалу, перш ніж поруч почало сильно вибухати.

Так ми жили пів року. Потім мені вперше вдалося виїхати за межі нашої області. Я переїхала до Кривого Рогу. Звісно, в цьому місті було набагато безпечніше, але вдома все одно залишалися мої рідні. Ситуація в рідному місті ставала все небезпечнішою, а зв’язок зникав усе частіше. Буду відверта: це додавало напруги під час адаптації в новому місці. Але я все ж була дуже вдячна за можливість перебувати там, де немає постійних вибухів і не доводиться проводити ночі в підвалі.

На жаль, війна ще не закінчилася, і мій шлях триває. За цей час я усвідомила багато речей і повністю змінила свій спосіб мислення.

Найважливіше — я зрозуміла, що безмежно люблю Україну і все, що з нею пов’язано: наших людей, наші краєвиди, культуру та менталітет. І якщо б мені довелося обирати країну, в якій я б хотіла народитися, — це на 100% була б Україна. Незважаючи на труднощі, з якими я зіткнулася протягом цих 1000 днів, я продовжую вірити в краще й усе більше усвідомлюю, наскільки сильною я є.

Я вдячна за кожен прожитий день. І, звичайно, я ніколи не забуваю, якою ціною в мене є можливість жити.

Я завжди пам'ятаю про тих, хто щодня бореться за незалежність нашої країни, і тих, хто героїчно віддає своє життя за неї. Війна ще триває, але вона вчить нас нового, допомагає зрозуміти, що дійсно є важливим, і нагадує про те, які сильні та сміливі люди живуть у нашій країні. Все буде Україна!