Я проживаю в селі Дудчани. Були під окупацією, тепер нас визволили, але ми - в зоні бойових дій. Сім’я моя – це я і мама. Займаємося господарством, роботи немає. Я працювала в дитячому садку кухарем, а зараз садка немає, школи немає.

24 лютого - страшний день. У мене була істерика, шок. Вибухи було чути до нас, як бомбили Каховку. Бабуся наша пережила першу війну, і для неї був великий шок, що вона до такого дожила. Це вона так сказала.

У нас перебили воду. Ну, зараз нас забезпечують водою, а світла немає і зараз - все від генераторів.

До цих пір - страх, бо хочеться залишитися живими, щоб не розбили домівку. Кожен день - постійний страх.

Коли зайшли наші хлопці ЗСУ в село, перша зустріч з ними - то було таке відчуття, що не передати. Гордість за нас, за наших хлопців, що нас звільнили. За те, що вони прийшли - ми їх чекали. Надіялися - і дочекалися.

Війна нас роз’єднала з усіма рідними, розкидала по світу. Якось тримаю себе в руках, але психологічно важко, звісно.

Надіємося на все краще, і щоб в майбутньому війни не було, а далі все від нас залежить. Найголовніше, щоб був мир.