Мені 62 роки, я на пенсії. Сиджу вдома. Сім’ї в мене немає. Проживаю я в Дудчанах Херсонської області.

Перший день війни був страшний. А який же ще? Жах! Всі були в шоці, як почули, що війна почалася. 

Слава Богу, нам дуже допомагають: і воду качають генератором, і продуктами допомагають, дуже дякуємо всім. І паливо нам завозили, і дрова. Погано тільки те, що з лівого берега нас обстрілюють.

Б’ють нас - просто шок, звісно. Мені навіть залетіло, коли я була у кімнаті. І вікна вилетіли, і дах - я навіть не знаю, як мене не зачепило. Тепер боюсь всього. 

Звісно, шокує, що гинуть хлопці. Ось в моєї племінниці чоловік загинув біля Бахмуту. Одна тітка померла. Другу разом із чоловіком ми вивезли у Кривий Ріг, а звідти в гробах привезли. Вони були вже у похилому віці. Ми всі перелякані, стали інвалідами морально.

Тяжко і назвати подію, яка може зігріти душу. От коли наші відбивають, б’ють рашистів, тоді  і радуюсь, і на душі тепліше. 

Мрію, як би дожити цілою до кінця війни, а в Україні щоб було все добре і справедливо. Щоб не задарма хлопці загинули. Щоб не було корупції.