Шаповалова Катерина, учениця 9 класу Запорізького ліцею №71 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Продащук Віталіна Сергіївна

Війна. Моя історія

Вечір 23 лютого 2022 року. Ми з молодшим братом приїхали до бабусі з дідусем. Все було так само безтурботно, як завжди: дідусь тішився з братом, бабуся розбирала речі після відпустки, а я робила домашнє завдання на пʼятницю. Через кілька годин навчання я прийшла до вітальні та не зрозуміла, чому бабуся така напружена, а дідусь вже годину дивиться новини. Що трапилося? Чому всі такі нервові? На свої питання я отримала відповідь: «Сонечко, у новинах кажуть, що завтра на Україну буде напад. Почнеться війна. Збирай речі».

Перші хвилини я перебувала в стані шоку. Не вірила словам бабусі. Не вірила тому, що казали в новинах. Я була впевнена, що це все маячня, та нас просто лякають. Намагалася заспокоїти себе та бабусю, що метушилася по квартирі, складала найважливіші документи й збирала речі, які годину тому розібрала після сонячної відпустки. Майже одразу я зателефонувала мамі.

У той день у них з татом була річниця весілля, та вони прогулювалися нічним, неймовірно гарним Запоріжжям. «Мамо, що відбувається? Всі новини «кричать», що завтра буде напад, почнеться війна», – нервовим, тремтячим голосом казала я матусі. «Катрусю, ну яка війна? На дворі 21 століття!» – відповідала мама. Вона теж була впевнена, що все це – вигадки.

Трішки заспокоївши себе та бабусю, я пішла бавитися з братом, який взагалі нічого не розумів. Ми гралися до пізнього вечора. На годиннику було 22:25. Я відвела брата до дитячої кімнати, розповіла йому дивовижну казку, та він безтурботно заснув у повному спокої, в повній тиші. Знов зайшовши до вітальні, я вимкнула телевізор, допомогла бабусі помити посуд та пішла готуватися до сну. На годиннику було вже 23:38. Я не могла заснути.

Дуже довго я думала про все, що відбувалося ввечері: про ці страшні новини, про бабусю, яка плакала увесь вечір й не розуміла, що їй робити, про батьків, які були не поруч, про молодшого братика, який ще зовсім маленький та не готовий зіткнутися з тим, про що так активно розповідають в новинах. Через ці думки я відчувала неймовірний страх за свою родину,  за те, що може трапитися завтра. Але все ж мені вдалося заспокоїтися. Засинаючи, я вже не думала ні про що, я просто відмовлялася вірити в усе почуте та чекала на «тихе завтра».

24 лютого 2022. На годиннику, який всю ніч гучно відбивав свій темп, 4:35 ранку. Вибух. Страх та мурахи по всьому тілу. Знову вибух. Чую плач молодшого брата та голос дідуся, який розмовляє з другом військовослужбовцем. У кімнату забігає бабуся зі словами: «Хутко вставай, бери Назара та біжіть у підвал. Ми наздоженемо».

Я встигла схопити свій рюкзак, у який бабуся звечора склала мені речі, та одягти брата, який згодом біг поперед мене сходами. До 7:30 ми та ще купа людей з нашого будинку сиділи в підвалі. Бабуся з дідусем досі не прийшли. Звʼязку не було. Діти спали. Дорослі в паніці розмовляли між собою, обговорюючи вчорашні новини та події сьогоднішнього ранку. У підвалі не було чути вибухів.

Поруч сиділа сусідка бабусі – Вікторія. Я попросила її посидіти з Назаром, а сама швидко побігла до квартири. Зайшовши, я побачила сумку та папку з документами. Дідуся не було вдома – він пішов за автомобілем, а бабуся вже взувалася. Незабаром всі ми були з батьками – вдома.

Тим часом батьки теж склали речі, документи, купили продукти та набрали воду, бо ніхто не знав та не міг передбачити подальші події. Складно було щось вирішувати: в голові – купа думок, на жаль, всі – негативні. Мені було дуже страшно. Цілий день я просиділа в кімнаті, намагаючись усвідомити те, що відбувається зараз.

Усвідомити те, що вчора я прокидалася від будильника, а сьогодні моїм будильником став неймовірно гучний вибух. Усвідомити, що ті жахливі вчорашні новини стали реальністю, а прямо зараз хтось гине від таких самих вибухів, які мирні українці чули зранку.

Родиною було прийняте рішення поки не виїжджати з міста, але триматися разом. Всі потрібні речі ми відвезли на дачу та розмістилися там. Будинок знаходиться за містом, там набагато спокійніше. У будинку є підвал, який тато з дідусем облаштували максимально комфортно. Так ми прожили до літа, а потім батьки вирішили все ж повернутися додому.

В місті було досить тихо. Більша частина області була окупована клятими російськими потворами, але завдяки Збройним Силам України, вони не дібралися до Запоріжжя. Обстріли тривали цілодобово. А в жовтні, ці нелюди почали безжально обстрілювати житлові квартали міста.

У середині жовтня ми виїхали на захід Україну. У порівнянні із Запоріжжям там було інше життя – тихе, мирне та спокійне. Читаючи новини про рідне місто,  серце розривалося на шматочки. Було страшно та боляче кожен день бачити зруйновані житлові будинки, інфраструктурні забудови, неймовірну кількість загиблих та сльози їх рідних.

Але, незважаючи на це, кожного дня дуже хотілося повернутися додому, у свою кімнату. Зрештою, ми так і зробили

Вже пройшло досить багато часу, ми перебуваємо в рідному Запоріжжі. Інколи здається, що скоро все закінчиться, іноді – що це жахіття не скінчиться ніколи. Мабуть, ми звикли до всього цього, і це – найстрашніше. Але, разом з тим, я усвідомлюю, наскільки сильна нація – українці! Я дуже пишаюся своєю країною та нашими незламними людьми.

Перехоплює подих від вдячності всім, кому ми зобовʼязані нашим спокоєм та життям, всім тим, хто стоїть на захисті нашої незалежності і свободи. Важко уявити, чого коштують воїнам наші ночі в теплих ліжках!

За всі дні повномасштабної війни я навчилася цінувати час та життя, яке я проживаю. А найголовніше – мою родину, людей, які ніколи не залишать мене наодинці з моїми страхами та переживаннями. Я люблю Вас, мої рідні! Я пишаюся Вами, наші захисники! Я вірю у Твою незалежність, моя Україно!