Бондаренко Вероніка, учениця 9 класу Запорізького ліцею №71 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Продащук Віталіна Сергіївна

Війна. Моя історія

24 лютого – страшний сон кожного українця. Я прокинулась, як звичайного ранку, пішла снідати та увімкнула телевізор. Всі канали розповідали про повномасштабне вторгнення рф в Україну. Мені здається, неможливо передати мої емоції на той момент, але те, що я була шокована – це нічого не сказати. Я одразу поринула в простори інтернету, щоб ознайомитися з усією інформацією і тому одразу «пішла» на офіційну сторінку Володимира Зеленського. Тоді в мене було дистанційне навчання в школі, через «Covid19» і я мала під’єднуватись до уроку, але за декілька хвилин до початку нам написали, що заняття буде скасовано.

Увесь день я була в стані апатії: нічого не зрозуміло та купа питань. Що робити? Чи на довго це все? Що буде далі? На той момент мене заспокоювали лише кіт, батьки та друзі. Я не спала майже всю ніч, проте намагалася не падати духом та сподіватися на найкраще.

2 дні потому... Знов ранок, в Запоріжжі лунає перша повітряна тривога. Я вперше відчуваю паніку, але намагаюсь здорово мислити. Не поснідавши, не зробивши буденні справи, ми з батьками беремо тривожну валізку, кота і йдемо в бомбосховище. У той час страх перевершував усі емоції, тому що все було не зрозуміло. Пролунав «відбій», всі розійшлися. Вдень ми із сусідами облаштовували наше укриття, бо не знали, що нас очікує далі. Цього ж дня до нас на деякий час приїхала бабуся, щоб бути всім разом.

Наступний вечір – знову лунає повітряна тривога, знову до укриття, але тепер не на 30 хвилин, а майже на всю ніч. З кожним днем новини засмучували все більше і більше, кожне окуповане місто – біль, втрата героїв – біль, тішили лише втрати ворога. На жаль… А потім кожен ранок ти береш у руки телефон та сподіваєшся на повідомлення «Ми перемогли». Але таких ранків стало дуже багато.

3 березня – народжується моя двоюрідна сестра Ярослава. Ми з сім’єю, хоч трохи відволікаємось від новин, хоча б на декілька годин. 10 березня попри війну в країні в нас все одно було маленьке свято – ми забирали нашу крихітку та її матусю з пологового будинку.

Час іде, всі потроху звикають до ситуації, але повністю поринути в спокій не вдається і не вдасться, поки моя країна не переможе. Ми відзначаємо свята, але не так, як раніше, не так, як в мирній Україні. Кожну ніч ми не можемо спокійно спати та лягаємо в ліжко з думкою «хоч би не прилетіло».

Настало колись довгоочікуване літо, але воно було не таким, як раніше: ми не могли поїхати на морське узбережжя рідного Бердянська та Кирилівки, хлопці-герої сиділи в окопах, захищаючи Батьківщину. Було дуже багато втрат, руйнувань та горя. Але ми – сильний народ, ми трималися і продовжуємо триматись. Майже кожен українець донатить на ЗСУ і моя родина не виняток. Кажуть, що важлива кожна копійка, і я з цим повністю згодна.

З настанням осені ситуація погіршилася. Запоріжжя почали сильно бомбити, гинули цивільні, втрачали свої домівки, багато містян виїхало. Але ближче до зими люди почали вертатись. Узимку ми стикнулися з вимкненням світла. Свічки й гірлянди стали звичною справою. Це принесло багато незручностей, але в порівнянні з проблемами героїв, свої негаразди ми вважали дрібницею. Так пройшов рік повномасштабного вторгнення. Здається, що все почалося нещодавно, а вже скоро – два роки горя.

Ця війна кардинально змінила моє життя та життя моїх близьких. Я втратила навчання в школі, заняття в моїй улюбленій студії з найкращим тренером, тому що вона опинилась на окупованій території і лиш нещодавно звідти виїхала, але тепер мешкає в Івано-Франківську. Нещодавно я знайшла нову студію і тепер ходжу туди, тому що не можу уявити своє життя без танців. Навіть під час війни… Багато моїх друзів роз’їхалося по всьому світу. Життя кожного українця так чи інакше змінилось. Але, я вважаю, що не треба падати духом, ми обов’язково переможемо і  все буде Україна!