Війна для мене – це розлука з близькими людьми, мамою та бабусею. Зараз, працюючи в держорганах, я не можу, на жаль, їздити додому.

Під час бойових дій ми вирішували, як бути далі. Говорили з рідними про те, щоб швидше все закінчилося, і ми залишилися живі та здорові. Розмови були про те, куди переїжджати.

Мені запам’ятався Донецьк, який я дуже люблю. Щоразу, коли я приїжджала, картинка ставала тьмянішою. Зараз я не можу уявити, наскільки депресивним стало моє місто.

Найважливішим став переїзд — він цілком змінив моє життя. Я була домашньою дитиною. Довелося зробити вибір, і щоб жити мирно – відірватися від родини й переїхати до Харкова. Це було важко. Сумно розуміти, що вдома залишилися мама з бабусею, за якими я сумую всім серцем і душею. Хочеться до них приїхати, але не виходить. Складна ситуація з карантином, спільні кордони закриті. Залишається тільки відеозв’язок, яким можна зв’язатися з рідними та близькими, і уявити, що ти знаходишся вдома.

Найстрашніша подія – коли стався вибух біля нашого будинку й довелося спускатися в підвал. Думала про те, як залишитися живою, щоб усе було добре з близькими.

Вибух стався біля самого нашого будинку

У Харкові довелося жити в гуртожитку. У Донецьку було все: і будинок, і місце, де навчатися, підтримка близьких. Було важко в моральному плані. Перехідний період... ти став самостійною людиною і потрібно долати труднощі, які виникають у житті. Спочатку я не відчувала себе в безпеці навіть у Харкові, не було відчуття комфорту. Але знайшлися друзі, зменшилася туга за домівкою. Але все одно хочеться, щоб були поруч рідні та відродилася сім’я.

Я стала самостійною. Якби не війна, бабуся готувала б їжу, мама купувала б усе в магазині, я жила б у любові й турботі. Тут усе змінилося. Усе доводиться робити самій. Змінилася я. Я дійшла висновку, що мало кому можна довіряти, треба покладатися тільки на себе. Більшість проблем покладаю на свої плечі.