Ще сім років тому Валуйське було передмістям Луганська, звідки можна було будь-якої хвилини дістатися обласного центру. У 2014 році все змінилося: і ситуація, і життя мешканців селища. Олена, яка виховує сина-підлітка, мріє перебратися у велике місто, щоб дати йому втрачені через війну можливості.

Я живу разом із 12-річним сином недалеко від Луганська. До війни ми там працювали та кожні 15 хвилин туди ходили автобуси. У травні 2014 року все круто змінилося. Коли почалися обстріли, ми сиділи три місяці без світла та зв'язку. Ми нікуди не виїжджали, бо мама хворіла, я не могла її покинути, а з нею їхати, хворою, теж не могла. І ось ми три місяці всі сиділи без зв'язку та без світла.

Коли починали бомбардувати, ми ховалися, вибрали стіну без вікон і сідали під неї. Спускатися в підвал боялися, бо у нас немає гарного підвалу, який міг би служити укриттям. Будинок наш під час цих подій не постраждав, але через нас летіло і все було чути. Досі іноді чути звуки стрілянини, тому повного спокою немає. Раніше ми були передмістям, а зараз стали глибоким селом. Найближчий районний центр - Сєвєродонецьк, знаходиться на дуже великій відстані і не завжди є можливість туди поїхати. Хочеться переїхати до більшого міста, щоб дитина росла в нормальних умовах. Щоб він бачив, як розвивається світ, а не сидів у селі.