Дмитро Осьмак, 11 клас, Заклад професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе – Барзилович Ольга Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я пам’ятаю той лютий і ту весну — не за цвітінням садів, не за сонячними променями, які колись так радували. Весна 2022 року увійшла в моє життя як чорно-білий фільм без звуку, де головною музикою стали вибухи, сирени й мамині беззвучні сльози.

Я тоді ще не знав, що одне просте людське слово — «допоможу» — стане для мене якорем у морі страху.

Ми жили на Луганщині в місті Рубіжне. Наш будинок стояв біля поля, де влітку дозрівала пшениця, а взимку було видно снігові заметілі аж до горизонту. Там я виріс, там був мій дім, дитинство, моя Боня — маленька собачка, яку я носив у рюкзаку замість іграшки. І раптом усе це — дім, поле, ліс, тиша — зникло. Їх стерла війна.

Перший обстріл я почув зранку. Здається, після нього я став дорослим за одну мить. Мама бігла до кімнати мого молодшого брата, тремтіла так, ніби світ розсипався. Тато на той момент був на фронті (ще з 2014 року). Я тримав Боню на руках, і вона тихо скавучала — єдина істота, яка розуміла мій німий крик. Згодом мама сказала: «Ми їдемо». І в той момент я вперше в житті не захотів іти вперед. Я хотів повернутись у вчора…

Ми їхали у переповненому автобусі, де сиділи люди з такими ж очима, як у мене. Страх. Виснаження. Безвідповідність. Мене нудило не від дороги — від безсилля. І все, чого я хотів — це знову стати дитиною, яка не знає, що таке війна.

Ми опинилися в місті, де нас зустріли чужі люди. Але одна з них — вчителька української мови — зробила неможливе. Вона просто посміхнулася й сказала: «Ви тут не чужі. Ви вдома».

Вона принесла нам ковдру, теплу куртку для брата, корм для Боні. Але найголовніше — вона принесла тепло, якого ми не відчували з початку війни. Вона стала моєю точкою відліку. У цій простій допомозі — не грошах, не великій справі, а людяності — я побачив іншу війну. Війну добра проти зневіри.

Цей момент змінив мене. Я почав вчитись з новими очима. Слухав уроки не як учень, а як людина, яка хоче розуміти цей світ. Чому люди рятують інших, ризикуючи собою? Чому хтось, як ця вчителька, здатен відкривати серце, коли сама живе скромно? Я не мав відповідей. Але я знав: я теж хочу бути таким. Я хочу допомагати.

Спочатку це були дрібниці — ми з однокласниками збирали дитячі книжки для евакуйованих малюків, робили малюнки для захисників. Але одного разу до нашої школи прийшла жінка — мати загиблого бійця. Вона тримала наш малюнок, на якому ми написали: «Повертайся живим». Вона розплакалась і сказала, що її син завжди носив його у кишені бронежилета.

Це був той самий малюнок, який я малював на підлозі кухні, думаючи, що це лише дитячий жест. Ні. Це була зброя. Зброя добра.

Ми почали діяти активніше. Я організував разом із друзями благодійний онлайн-аукціон. Ми продавали власноруч зроблені браслети, сувеніри, листівки. Усі кошти — на підтримку поранених бійців.

Коли я вперше передав волонтерці 3200 гривень, у мене тремтіли руки. Я відчув, що роблю щось справжнє. Не просто навчаюсь, не просто чекаю перемоги — я наближаю її.

Моя мама казала, що я змінився. Я став мовчазнішим, але сильнішим. Я дивлюсь на людей і бачу не їхню зовнішність — я бачу, чи світяться їхні очі. Бо саме такий погляд був у жінки, яка врятувала нас не їжею, а добром. Я пам’ятатиму це завжди.

Допомога — це не завжди великі справи. Іноді це мовчазне «я поруч», коли світ летить у прірву. Це вірність, навіть коли важко. Це любов, навіть коли втрачаєш усе. І саме ця сила стала моїм фундаментом.

Я — з Луганщини, я знаю, як пахне страх і як гірко плакати в подушку. Але я також знаю, як світять очі людини, яка тебе рятує. І знаю, як змінюється серце, коли сам комусь допомагаєш.

Ця подія — допомога, яку ми отримали, і допомога, яку ми почали дарувати — змінила все. Вона перетворила мене з жертви на людину. З дитини — на українця. З переселенця — на того, хто має місію.

Я не знаю, де моє майбутнє. Але я точно знаю, яким буде моє серце: відкритим для інших, сильним у добрі й готовим завжди сказати тому, хто в біді: «Ти тут не чужий. Ти вдома».