Війна мене застала в місті Херсоні. Ми жили разом із батьком на той момент. Батькові було 83 роки, мені - 40. Ми були в окупації вісім місяців. Мабуть, найбільше мене шокували перші дні війни, коли все було незрозуміло. 

Перший місяць був дуже важкий і морально, і фізично. Було дуже страшно, холодно, голодно, не було ліків. Усі родичі – на підконтрольній Україні території, вони допомогти не могли. Ми ділилися з друзями і сусідами тим, що було, допомагали вижити одне одному в тяжкі дні.

Перші півтора місяці у нас не було нічого. Коли почалася війна, то зранку транспорт перестав ходити, аптеки і магазини зачинилися, а ввечері російські військові були вже на околицях міста. Поліцейських не було, ми залишилися одні. 

Під час окупації страшно було виїжджати, та й батько мій неходячий, тому ми сиділи там.

Виїхали ми з батьком уже після того як нас звільнили, перед Новим роком. Обрали місто Дніпро, я зараз тут у рідної сестри. 

Нікому добра ця війна не принесла. Рідні виїхали, покинули свої домівки. Ми не знаємо, чи повернемося, чи буде нам куди повертатися, бо Херсон зараз обстрілюють 24/7.

Ми хочемо бачити своє майбутнє в Україні. Хочеться, щоб тут було мирно, щоб життя було достойне, були достойні роботи і заробітні плати.