Михайлишин Надія, вчитель, Отинійський ліцей Отинійської селищної ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Господи, Всесильний Боже мій! Взиваю до Твоєї могуті і справедливості. Ти почув мене, коли я просила в Тебе сина – привів у світ і вклав його руку в мою. І звелів жити… (Із «Молитви за сина»).

Народження сина – найщасливіший день у моєму житті. Втративши при пологах первістка, відчувала страх і побоювання за тебе – і не дарма. Синочок народився передчасно.

Далі – нескінченно довгі дні і безсонні ночі в лікарні, ін’єкції, процедури, хвилювання, боротьба за твоє, сину, життя. Щоразу біля маніпуляційної кімнати молилася і щиро благала Всевишнього, щоб ти вижив.

Усе добре. Ми вдома. Ростемо, розвиваємося, вчимося. Щасливе і мирне дитинство. Юність. Красень-юнак. Перше кохання. Весілля. Такий довгоочікуваний онучок. Життя триває…

Але ненаситний ворог чорним воронням налетів на нашу землю. І пішов мій Ігорчик захищати Україну, свою родину. А в матері знову тривога на серці, біль. Чому? Скільки? Доки?

І знову взиваю до Тебе, Господи. Почуй мою молитву, почуй молитви всіх матерів, по-о-о-чу-у-у-й…. Знайди мого сина на цій клятій війні. Ти впізнаєш його по добрих очах і люблячому серцю. Візьми всіх синів і дочок під свій Покров і захисти від куль і зла…

Відколи Ігор пішов на війну, я перебувала в стані очікування (достатньо бодай одне словечко почути: «Живий» або прочитати від нього скупеньке повідомлення). Материнське серце віщувало біду. Тривожні думки все більше не давали спокою, особливо вночі.

На мить задрімала і бачу сина, який падає в прірву і просить допомоги. Простягаю уві сні до мого янголятка руки і витягаю. Прокинулася. В очах сльози і сум та нестерпний біль у грудях. Може, то лише сон?

Невідомість. Днюю й ночую з телефоном, чекаючи звісточки. Ні дзвінка, ні смс. Німотна тиша. Час зупинився. Нарешті довгоочікувана звістка (на жаль, невтішна). Кволий голос сина прошепотів у слухавку:

-Мамо, ти тільки не хвилюйся. Усе добре. Я в лікарні, поранений.

В очах потемніло, крізь сльози щось нерозбірливо лепечу, намагаючись заспокоїти нас обох, у голові хаос. Опановую себе, збираюся з думками, допомагаю сину встати з лікарняного ліжка.

Тоді мною керували змішані почуття: ненависть до ворогів і безмежна любов до моєї кровинки, гнів і смирення, ментальність жертви і бажання все кинути й тікати світ за очі.

Пережити біду допомагали насамперед рідні. У них черпала розраду і силу. Не залишилися осторонь і друзі (синові і мої), і колектив, у якому працюю, і учні нашого ліцею, і жителі селища. Їхня моральна й матеріальна підтримка були надзвичайно вагомими, допомогли нам повернутися до життя.

Напевно, мої щоденні молитви допомогли синові знову повернутися до побратимів. Та не надовго. Друге поранення.

Словами не описати мій душевний неспокій. Надзвичайно складна операція потребувала чимало грошей, яких у нас не було. Тоді здавалося, що не переживу посланих долею випробувань. Були розпач, тривога, навіть безнадія. Але ми, українці, уміємо підтримати, допомогти у важкі хвилини. І цього разу допомагали всі: рідні, знайомі, знайшлися благодійники, кошти надходили й від зовсім не знайомих людей.

Може, моє дитя врятував від смерті отой напередодні освячений у церкві хрестик, чи від душі зроблені дитячими руками обереги та від щирого серця намальовані малюнки, чи сповнені щирості щоденні молитви, чи дрони, закуплені нашим колективом, чи маскувальні сітки, сплетені односельцями. Хтозна… Щира материнська подяка всім, хто простягнув руку допомоги, підтримав у складну хвилину життя.

…Два тяжких поранення, складні операції. Але мій Ігорчик живий і… вдома поруч із дружиною, маленьким синочком, який так любить роздивлятися таткові нагороди. Реабілітація триває. Попереду довге і складне лікування ран і душі. Долаючи труднощі, продовжуємо жити, наповнюємо наші дні вдячністю, прощенням, стійкістю, позитивом.

… Неподалік нашого обійстя милує око невеличке озерце.

Скільки прекрасних спогадів про це місце. Взимку метушлива дітлашня каталася там на санях чи лижах; влітку паслися корови; можна було ловити рибу. П’янкий запах трави та квітів, особливо польових ромашок, дурманив голову; голосне кумкання жаб чути було на всю околицю; лебеді вели свою романтичну розмову… Чисте повітря, тиша, спокій.

Заросло озерце дитинства і перетворилося на зарості. Кому нині до нього? Війна, клята війна все знищує.

Якось син сказав:

-Якщо Бог дав мені друге життя, то треба й озерце відновити.

І взявся до роботи (наскільки дозволяє йому здоров’я). Долучилися односельці, усе почистили, покосили, поставили альтанку – і озеро знову вдихнуло нове життя. Мрія здійснилася. Тепер тут збираються хлопці-ветерани, яких покалічила війна, щоб поспілкуватися, згадати побратимів, поділитися наболілим, отримати душевний спокій…

На жаль, війна триває, забираючи життя синів і дочок, життя невинних людей, дітей. Нехай Господь береже всіх, хто зараз боронить нашу державу.

Повертайтесь переможцями до рідних домівок, до своїх матерів, дружин, дітей. Там, де ви, – там добро, спокій і правда. А де правда, там і Бог. Нехай українська земля додає вам сили, материнська молитва – життя. Низько вклоняюся всім матерям за жертовність своїх дітей. Ми ніколи не пробачимо ворогові сльози рідних. Зло обов’язково буде покаране. Нехай Ангели прикривають усіх захисників і захисниць своїми крильми.

Дякую за врятоване життя! А війна нехай піде в небуття!