Боровська Анна, 1 курс, Вище художнє професійно-технічне училище №5 м.Вінниці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цопа Світлана Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шановні читачі, кожен з нас, мабуть, замислювався над тим, як війна впливає на наше життя. Сьогодні я запрошую вас разом дослідити це, розглядаючи роль суспільства і людини у цих реаліях.

Війна - страшна подія, яка змінює життя кожного, хто стає її свідком або жертвою. Вона приносить біль, втрати, але й водночас відкриває справжні людські якості: мужність, співчуття та силу духу.

Щоразу, коли я замислююсь про те, що відбувається навколо, відчуваю страх за майбутнє, але водночас і надію на перемогу та мир. У цьому есе я хотіла б поділитися своїми переживаннями про війну і тим, як вона впливає на мене та моїх близьких.

1000 днів війни - це мій шлях через тисячу днів, що стали випробуванням не тільки для мене, але й для всієї країни.

Коли все почалося, війна здавалася чимось далеким, навіть нереальним. Перша доба була наповнена страхом та нерозумінням: як діяти далі?! Але дуже швидко прийшло прозріння, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше і потрібно жити далі у нових реаліях. Моїй родині довелося переїхати з Одеської області у Вінницьку, де (так думали мої батьки) спокійно і затишно. Але втрата рідного дому залишила в серці біль на все життя. І я сподіваюся, що після Перемоги я знов повернусь у рідне місто, де все мені близьке і знайоме, обійму своїх близьких і друзів, за яких я дуже переживаю і підтримую їх у складні моменти.

Страх - постійний супутник у перші дні війни. Але я швидко зрозуміла, що його не можна впускати в своє серце та розум.

Саме страх за тих, кого люблю, змусив мене не просто чекати. Я відкрила для себе шлях допомоги військовим: плетіння сіток і браслетів з українською символікою, малювання листівок на фронт, поширення правдивої інформації про успіхи наших військових на окупованих рашистами територіях, а також підтримка друзів та незнайомих людей добрим словом, усмішкою, позитивом. 3 кожним новим днем страх поступово перетворюється на відповідальність не тільки за себе, а і за родину, близьких, і, саме головне, за свою країну. І хоч страх нікуди не зник, він став частиною нового життя, яке потрібно пройти, щоб рухатися далі, але поступився місцем впевненості у собі, надії на краще.

Ці 1000 днів війни навчили мене бачити світ глибше. Я зрозуміла, що війна - це не лише бойові дії, а долі мільйонів людей.

Це матері, які чекають на повернення синів, діти, які виростають у підвалах під звуки вибухів; це - кожен з нас, хто щодня долає страх і біль, щоб продовжити жити і вірити в Перемогу. Цей шлях, сповнений втрат і болю, дав нам можливість пізнати самих себе і показати, на що здатна справжня українська душа. Ми вчимося любити ще сильніше, підтримувати один одного ще міцніше, вірити у краще майбутнє ще завзятіше. 

Для того, щоб війна закінчилася, кожен з нас може зробити певні кроки, які допоможуть наблизити мир. Важливо допомагати як матеріально, так і морально військовим, адже вони щодня борються за нашу свободу і безпеку.

Займатися волонтерством, донатити на зброю і дрони, передавати необхідні побутові речі на фронт, робити, на перший погляд, елементарні речі, які спільними зусиллями перетворяться у одну важливу і необхідну справу - наближення Перемоги. Розмірковуючи про своє життя впродовж цих страшних 1000 днів, я вважаю, що зробила свій маленький внесок у наближення Перемоги і продовжую це робити, щоб швидше закінчилась розв’язана рашистами нечесна, страшна війна! На жаль, загинуло багато людей і продовжує гинути щодня.

Але впевнена, що швидко це закінчиться і Перемога буде на боці правди, миру і добра! Слава Україні і її захисникам!