З початком війни життя нашої родини змінилося докорінно. Ми втратили доходи та були змушені переїхати під місто, щоб жити у дачному будинку, де безпечніше, ніж у місті, яке регулярно піддавалося обстрілам. Постраждали будинки, у яких ми жили до війни.

Найстрашнішим був ранок, коли вся сім’я прокинулася від вибухів у нашому районі — ми живемо неподалік військового аеродрому. Спершу не вірили, що це наступ, про який так багато говорили. Гарячі лінії заспокоювали, що це навчання на полігоні, але моніторинг інтернет-ресурсів підтвердив найстрашніші здогадки.

Вся сім’я відчула шок і паніку. Ми швидко зібрали речі та виїхали за 25 км від міста до дачного будинку, адже проживали з батьком-інвалідом, який не зміг би швидко спуститися з 7-го поверху на одній нозі — ліфти тоді були вимкнені.

Молодша донька все зрозуміла з нашого діалогу і швидко виконувала те, про що її просили — збирала необхідні речі та іграшки.

Найстрашнішим днем став 3 березня 2022 року. Вся сім’я вже перебувала у дачному будинку, пристосованому для літнього відпочинку, але груба врятувала нас від холоду на маленькій площі.

Окупаційні війська підійшли до нашого селища і обстрілювали його з боку Херсону. 16 годин тривали безперервні перехресні обстріли. Міст через річку був підірваний, ми залишилися повністю ізольовані — без світла, інтернету та новин, з обмеженими запасами продуктів. Єдиною інформацією були новини від місцевих мешканців про пограбовані магазини та загибель людей на шляху окупантів.

Дорослий син, якому було 17 років, впав у депресію — всі його мрії щодо вступу в обраний ВНЗ зруйновані. Молодша донька замкнулася і плакала при кожному обстрілі або проліті літака, відчуваючи удари навіть у стінах нашого дачного будинку.

Перші три місяці були найважчими: нестача продуктів для нас і наших тварин, пошук води після підірвання мосту через річку, пересування полями, де раніше базувалися окупанти. Частина їхніх запасів врятувала наших тварин. Згодом у місті почали налагоджувати гуманітарні точки.

Після 2,5 місяців без води, коли ми вже повернулися після деокупації Херсону, донька змінилася психологічно — стала замкнутою, коротко відповідала на запитання. Лише догляд за тваринами, яких ми підбирали після втрати господарів, допоміг відволікти її та повернути відчуття дитинства, а нам — надію.