Третього травня Едуард поїхав з Оріхова, тому що залишатись у місті далі  було вкрай небезпечно.

Мені 47 років, я з Оріхова. Зранку 24 лютого я приїхав на роботу, а там замість робочого дня були загальні збори. Нам сказали, що почалася війна. Потім були дуже сильні обстріли, не було світла, газу, води. У нас маленький онук, тож коли почалися масовані обстріли міста, діти виїхали. А потім і ми поїхали третього травня. Їхали своїм авто, в дорозі проблем не було.

Матір я забрав уже восени, коли в центр міста почало прилітати. В нашій родині усі виїхали з Оріхова. Зараз ми в Запоріжжі. Це недалеко від дому, до того ж, жінку перевели сюди на роботу - вона у швидкій допомозі працює. Ми усі працюємо, діти - теж.

Мене шокував сам факт, що почалась війна. А ще - бомбардування, руйнування. Те, що люди гинуть. Ми вже коли в Запоріжжі були, бачили відео з Оріхова. Ми спочатку надіялися, що це ненадовго, а зараз навіть не думаємо про це. Хотілося б, звісно, жити в незалежній країні з усіма благами для народу. Але яким буде наше майбутнє, насправді ніхто не знає.