Платформа памʼяті Меморіал та Радіо Свобода розповідають історію 15-річного Дмитра Євдоченка, який загинув під час спроби евакуації 11 березня 2022 року з Чернігівщини.
Сергій познайомився з майбутньою дружиною Мариною ще у школі. Дівчина була в 11-му класі, коли хлопець придивився до неї. «Вона була завжди веселою, всім подобалася, багато хто був у неї закоханий», – згадує Сергій Євдоченко.
Пара зустрічалася шість років. У 2004-му відгуляли весілля. У 2006-му чекали на маля.
«Я була свідкинею на їхньому весіллі. А коли з подругою дізнались, що в Маринки та Сергія буде дитина, стрибали від радості. Потім мені запропонували стати хрещеною, і я відчувала гордість через це», – говорить подруга родини Леся Мозгова.
23 липня 2006-го на світ з’явився Дмитро Євдоченко. Тато був присутній на пологах.
«Чи хотів я цього? Я просто мав бути там», – згадує Сергій Євдоченко.
Дмитро Євдоченко. Фото з особистого архіву родини
«Бабуся Дмитра цього чекала, як і будь-яка бабуся. Дідусь, мій батько, більш стриманий до дітей. У нього радість була десь в середині», – пригадує Роман Марищенко, дядько Дмитра.
«Дуже добре пам’ятаю хрестини. Дмитро спав деякий час, прокинувся від того, що його роздягали та вмивали. Коли священник змащував чоло олією, малюк заплакав. Але швидко заспокоївся. Потім ми святкували хрестини. Діма спав. Ми багато сміялись. Дуже теплі спогади», – розповідає хрещена хлопчика.
Леся Мозгова згадує хрещеника дитиною, яка завжди викликала позитивні емоції. Жінка любила торкатись кучерявого волосся хлопчика, гладити його.
«Рочки три йому було, коли я помітив, що із сином щось не так. Вдариться – синці на руках і ногах довго не проходять. Звернулись до лікарів і виявилось, що у нього тромбоцитопенія – мав нестачу тромбоцитів у крові. Ми довго його лікували, але врятували дитину. Лікарі говорили, що через хворобу син втратив у розвитку два роки. З часом ми все перебороли та наздогнали», – розповідає Сергій Євдоченко.
«Марина і Сергій завжди були для мене непереможними, людьми з сильними характерами. Вони йшли вперед попри всі труднощі», – говорить Леся Мозгова.
Дмитро Євдоченко. Фото з особистого архіву родини
Коли хлопчику було шість, тато відвів його у футбольний клуб «Атлет». Нове захоплення затягнуло Дмитра. На заняттях він потоваришував із однолітком Даніїлом.
«Вони ходили в один садочок. Ми з родиною познайомились ближче, коли віддали синів на футбол. Дмитро – гарний хлопчик, усміхнений. Спілкувався у команді з усіма. Всі до нього гарно ставились», – розповідає подруга родини Вікторія, мама Даніїла.
Сім’ї возили дітей на збори по всій країні та за кордон. Багато проводили часу разом.
«Дмитро був дуже щирим хлопчиком. Видно, що вихований у любові. Постійно усміхався, дівчатам ручку подавав, допомагав. Жодного негативну від нього – як і від батьків, Сергія з Маринкою. Навіть не пам’ятаю хлопчика сумним чи в поганому настрої», – говорить подруга родини Наталія Шинковенко. Дмитро пішов у перший клас разом з її донькою Марією.
Марина вийшла з декрету, коли сину було 10 років. Пішла працювати у мережу крамниць, де починала з розкладання товарів і виросла до керівниці крамницею. Сергій працював на підприємстві критичної інфраструктури – наповнював киснем балони для хворих.
Дмитро Євдоченко. Фото з особистого архіву родини
«З віком Дмитро ставав упевненішим у собі. Стояв на своєму – намагався досягати, що хотів. Став значно більше спілкуватись з іншими, краще висловлювати свої думки», – розповідає дядько Роман Марищенко.
До війни родина їздила відпочивати до Криму, після окупації півострова – до Одеси.
Удома Сергій любив гуляти з сином по Києву. За нагоди їздили на риболовлю.
«Він постоїть з вудкою, два карасі зловить. А я потім розкладу йому в бусі спальне місце, він спить…» – згадує Сергій Євдоченко.
Тато каже, що Дмитро був упертим, а тепер він розуміє – цим син був схожий на свою маму Марину.
«Ми його так гарно виховали, він з усіма вітався, спілкувався виключно на «ви», – додає Сергій.
«Марина була усміхнена. Весела. Порядна. З нею було дуже легко спілкуватись. І от Дмитро був таким самим», – згадує Вікторія.
Марина Євдоченко. Фото з особистого архіву родини
Після початку повномасштабного російського вторгнення Сергій Євдоченко продовжував працювати. Наповнював балони з киснем для хворих на ковід. Дружина з сином кілька днів переховувались у підвалі. Потім вирішили їхати на Чернігівщину.
«Маринка була у паніці. Весь час боялася. Я їй казав, що в нас усе вийде, що все буде нормально. Через кілька днів вони вирішили виїздити з Києва. Тесть казав, що Дімка не хотів їхати. Стояв у дверях… Я ж не міг поїхати – весь час працював», – говорить Сергій Євдоченко.
У друзів Романа Марищенка був будинок у Чернігівській області. Туди вирушили десять людей: Марина з Дмитром, Роман з колишньою дружиною та донькою, їхня мама та друзі. Дістались досить спокійно, розмістились.
«Вихідні ми там пробули. Одна родина була змушена повертатись у Київ через проблеми зі здоров’ям. Вони прорвались до столиці, а нас того ж дня оточили російські війська», – говорить Роман.
Дмитро з донькою Романа читали книжки, щоби відволікатись. Дядько згадує – племінник намагався йому в усьому допомагати: чи воду принести, чи дрова. Дядько пишався ним.
«Дмитро постійно рвався зі мною виходити. Ходили шукати їжу, запас якої був обмежений», – пригадує він.
Врешті Марина з сином вирішили повертатись до Києва. Завдяки знайомим з’ясували маршрут через поля, яким можна було прорватись до столиці.
«Ми все життя у Києві. А тут - два тижні у селі. Маринка взагалі не сільська була. Панікувала, що їсти нема чого. Дуже хотіли назад до Києва. Я теж винен, що не заборонив їм їхати. Сказав: «Їдьте, невже вони по мирному населенню стрілятимуть?» – говорить Сергій Євдоченко.
Дмитро Євдоченко. Фото з особистого архіву родини
«Марина була готова йти пішки полями, тільки би опинитись вдома… Домовились, що будемо рушати з села до села, розпитуючи людей, чи не бачили вони військових. На машину наробили плакатів «Евакуація», «Діти», на дверних ручках висіли білі ганчірки. Зробили невеличкий білий прапор», – згадує Роман Марищенко.
11 березня у першій половині дня вони вирушили з Чернігівщини. Вісім людей розмістились в одній машині.
«Я був за кермом. Спереду сиділа колишня дружина з донькою на руках. Позаду – ліворуч – мама друга і сестра на руках. Посередині – моя мама, а справа – Діма та Марина на руках», – розповідає чоловік.
Людям вдалось проїхати кілька окупованих сіл до території, яку контролювали вже українські військові. Попереду був блокпост – Роман зрозумів, що на ньому були українські військові.
«Ми вже раділи, що прорвались. Починаємо рушати, чую першу автоматну чергу. Навіть не розумів, де саме. В машині починається паніка, всі починають кричати», – пригадує він.
Автомобіль розстріляли, попередньо – прилетіло з гранатомета. Влучання сталось у задню частину.
«Вся машина посічена кулями… Людям почали допомагати вибратись через вікно. Мама говорила, що в неї немає рук… Почав витягувати сестру Марину з машини. Я не розумів, що вона мертва. Мені здавалось, що Марина непритомна. Намагався нащупати пульс. Щось горіло в автомобілі… Гасив рукою пожежу, обпік її. Почав витягувати Діму. Я не бачив його ушкодження. Він на той момент ще хрипів…» – згадує Роман Марищенко.
Марина Євдоченко померла ще в машині. Дмитро – після того, як його витягнули. Також загинула мама Романового друга.
Дмитро Євдоченко. Фото з особистого архіву родини
Це все сталось у п’ятницю, тіла Сергію вдалось забрати у понеділок, він пригадує: «П'ятниця вечір, субота, неділя. Очі відкрив – вирубало. Пляшечка горілки стояла. П'ять крапель налив. Реву-реву, вирубало...»
Поховали Дмитра та Марину у селі Усівка на Київщині.
«Коли дізнались, плакали всі. Знаю, що хлопчики боялись прийти в клас. Дуже боялись. Між дітьми була розмова про це. І Маша казала: я боюсь йти. А я сказала: просто підійди до парти, де Діма сидів, та привітайся з ним. І все», – каже Наталя Шинковенко.
«У мене до священника тоді було питання: чому саме з моїми? За що? А далі дивишся – скількох українців вже немає! Так багато людей загинуло…» – говорить Сергій Євдоченко.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
