Чумаченко Юлія, 11 клас, Державний навчальний заклад "Мукачівський центр професійно-технічної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боярчук Оксана

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Перед написанням есе вирішила поцікавитися у Вікіпедії формулювання значення цього страшного слова. Пояснення  поняття для тих, хто не зіштовхнувся з таким страшним лихом є досить «лояльним». Для мене  і моєї родини – це  розпач, страх, емоційна нестабільність, плач і біль.

Почну з того, що я не пам'ятаю без війни своє свідоме життя. Я була шестирічною дівчинкою, коли  довелося буквально зрозуміти значення цього слова.

Моя родина проживала у селі Підлісне Луганської області. Щаслива сім'я, безтурботне дитинство… І лютий  2014 року. Росія розв’язала війну проти України.  І тут почалося поневіряння моєї сім'ї у пошуках прихистку. У розпачі мої батьки, два брати, сестра, я і бабуся з дідусем їдемо у село Богодухів Харківської області на кілька місяців, щоб зберегти життя.

Після відносного «затишшя» повертаємося в рідне село. Сподіваємося. що все скоро закінчиться.

Але, коли знову була загроза нашому життю і почали окуповувати села, ми знову змушені терміново виїжджати з рідного дому. Встигли виїхати… Наше село окупували.  Пів року я з родиною прожила у селі Рихта Хмельницької області.     

Деокупація… Повертаємося до рідного дому. Ми звикли до вибухів,  втеч у підвал. Я повернулася до школи.

Зимовий ранок  24 лютого 2022 року… О четвертій ранку сталася подія, яка сколихнула весь світ. Прокинувшись  від маминого крику, у мене все змішалось у голові…   Знову небезпека.  Після двох місяців плачу, страху і безсонних ночей у підвалі мої батьки вирішують, що так далі не може продовжуватись. Ми з родиною через два місяці після вторгнення, як ми думали на пару місяців, переїжджаємо на Закарпаття в село Верхнє Водяне Рахівського району до знайомих, які щиро надали нам з родиною прихисток.

Дорога була довгою, холодною та тривожною. Я розуміла, що ми їдемо туди, де «немає війни». Батьки роблять все можливе, щоб ми забули цей жах.

Я знайшла там нових друзів, вступила на навчання, щоб здобути омріяну професію. Я почала звикати. Там не так гучно і ми почували себе у безпеці.  Але мої батьки розуміли, що ми не можемо проживати довго у цій сім'ї, адже нас вісім осіб створювали дискомфорт, бо їхня родина також багатодітна і було обмаль місця. У нас з'явилася можливість переїхати у село Побережжя Івано-Франківської області, де нам добрі люди гостинно надали житло для проживання.

Хочу зауважити, що переїхати – була ініціатива моєї родини. Рік, що ми прожили в родині просто знайомих людей, ми ні разу не чули ніяких докорів з їхнього боку.

На даний час моя родина вкотре старається розпочати життя «з чистого аркуша». Мої батьки працюють, старші брат і сестра намагаються будувати своє незалежне доросле життя, я здобуваю професію продавця, молодший братик – школяр. Я знайшла нових друзів, намагаюся забути всі жахіття, що довелось пережити.

Але, де б  не була, я мрію повернутися до рідного дому! Переконана, що моя мрія незабаром здійсниться.

Переживати війну для мене – це  відчувати бурю емоцій і почуттів: втому, злість, гордість, страх, розпач. Це переосмислити все своє життя і проблеми.  

Вже багато часу  українці живуть  немов у страшному сні… І весь цей час наш сон бережуть герої, яким ми будемо вдячні  все життя.

Переконана, що війна не забере в нас майбутнє! Всі війни закінчуються рано чи пізно. І ця війна закінчиться, і життя триватиме.