Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Мілана Максимівна Важикова

«Всього одного дня вистачить, щоб все знищити»

переглядів: 312

Важикова  Мілана, 15 років,

Відраднівський заклад загальної середньої освіти, с. Відрадне Запорізької області

Есе "Один день"

Сьомий рік триває війна на Донбасі…
Сьомий рік… Це так довго і так страшно ! А скільки днів і ночей на варті нашого мирного життя стоять наші воїни важко, навіть, уявити!
Один день… Це так мало. Та інколи це так багато!

Мене звати Мілана. Я учениця дев’ятого класу, мені чотирнадцять років, живу в місті Запоріжжі, до Донбасу рукою подати. Коли в 2014 році розпочалася ця жахлива війна, я була ще зовсім маленькою дівчинкою і звичайно не могла розуміти справжнього кошмару подій та життя моєї України.

Я мала щастя спокійно ходити до школи, мріяти про своє щасливе майбутнє, засипати під чудову мамину колискову, грати в різні чудові ігри зі своїми друзями, навіть не підозрюючи, що в один прекрасний день всього цього може не бути…

Війна може все це забрати і просто знищити: і мої мрії, і мій спокійний сон, і чудові ігр, і, навіть, спокійну таку чудову матусину колискову…

Але найстрашніше те, що вона може забрати найдорожче і найцінніше, що є в мене – це життя моїх батьків, моєї сестрички Діани, мого братика Нікіти,  моєї бабусі, мого дідуся, моїх найкращих друзів, мого вірного і найкращого чотирилапого друга Тедіка і співучого кольорового папугу Кешу…

Я більше ніколи не зможу вранці на літніх канікулах ходити з сусідом Владиком на рибалку ловити карасиків на нашу затоку Дніпра. Не зможу любуватися чудовими краєвидами нашої рідної природи, слухати навесні трелі наших запорізьких соловейків, вдихати запашні аромати весняних дерев та квітів.

А як же я буду жити без наших подорожей на велосипедах балками Дніпра! І що ж робитиме наш Сергій Анатолійович без мене на змаганнях з гирь! Навіть не уявляю! Всього одного дня вистачить, щоб все це знищити! Господи! Як же це невимовно страшно і не справедливо! 

І все це я зрозуміла лише зараз, коли уявила кошмари, які несе людям війна!

Останнім часом я звернула увагу на моїх тата і матусю, які все частіше з хвилюванням обговорюють події на Донбасі. У мене щемить болем серце, коли я уявно бачу горе людей, сльози матерів, дружин та дітей, які залишилися без найріднішої людини, без домівки, без майбутнього…

Уявляю дітей, яким заборонено виходити на вулицю, але й вдома залишатись небезпечно. Вони вимушені, бідненькі, ховатися в підвалах та бункерах. Уявляю старенького дідуся зі сльозами на очах, у будинок якого попав снаряд. Він, сердешний і нещасний, не знає, як і де йому жити далі. А ось сім’я, яка намагалася втекти з Донбасу, та, переходячи через міст, попала під обстріл.

Мені дуже шкода всіх тих людей та дітей, які чули кожен день вистріли та вибухи, ці діти навіть не знають, що таке справжнє дитинство.

А ще страшніше мені стає, коли я уявляю десять тисяч загиблих молодих солдатів, які більше не повернуться додому до рідної хати, не обнімуть і не поцілують свою матусю, свою дружину і своїх малесеньких діточок… А як складеться життя у двадцяти п’яти тисяч воїнів, які повернулися з поля бою інвалідами без рук, без ніг…

 Діти втрачали батьків, жінки синів та чоловіків. Зараз я розумію, що ніхто не очікував, що війна буде настільки довга і жахлива. Кожного разу я задаюсь питанням «Навіщо? Навіщо ця війна, для чого?» Із-за цієї війни вмерло багато людей, і не тільки українців.

 Як би я хотіла, щоб ця війна була лише жахливим сном! Мені здається, що війна не просто поруч, вона всередині нас. Ми розриваємо стосунки з родичами та друзями, якщо їхні погляди не співпадають з нашими. Війна  в наших думках багато витоптала доброго, гарного, чистого і справжнього. Вона залишила велику рану на наших серцях. Деяким людям стало здаватися, що війна стала важливіша , ніж кохання та сім’я.

Скільки існує світ - стільки і йдуть війни. Я не хочу, щоб із-за дрібниці народи починали ворожнечу, яку розпочати так легко та дуже важко її зупинити. Моя батьківщина не любить війну. Українці мирна і дружелюбна нація.

Ми всі від мала до велика хочемо жити в мирі, бути щасливими, здійснюти свої заповітні мрії, спокійно спати і любити кожен день свого життя.

Я так хочу, щоб настав день,  коли кожна матір буде спати спокійно. Яким був би гарним  світ, якби не було б війни! Це був би найкращий день у моєму житті!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
2014 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій