Анна Петрівна не могла залишити господарство, тому залишилась вдома з трьома дітьми, а згодом і чоловік повернувся до них із Чехії 

Ми з чоловіком і трьома дітьми жили в місті Снігурівка. В перший день нас іще не бомбили. Згодом росіяни скинули авіабомбу на військкомат, а 19 березня зайшли у місто. Вони казали, що нас не бомблять, - що нас бомблять нацисти. А потім самі виїжджали з міста і самі обстрілювали його.

Води, світла не було, нічого не було. Воду ми брали у людей, в яких були колодязі чи криниці. Газу не було - на вулиці готували їжу, поки не почали їздити на Херсон, заправляти газ у балони.

Шокувало, коли росіяни нас самі бомбили, а говорили, що це українська армія. Лупили вдень і вночі. Кобзарі, Широке – всі підряд села бомбили, просто знесли всі села поруч.

Ми не виїжджали з дому. В мене було господарство і не вистачило совісті, щоб все кинути і поїхати. Чоловік на початку війни був у Чехії, потім повернувся, і ми всі разом спали в підвалі - всі вісім місяців окупації.

У нас знову були прильоти – школу розбомбили. Тяжко. Хочеться, щоб діти пішли в школу. Хочеться стабільності для себе, для дітей. Хочеться якогось майбутнього. 

Війна на нас вплинула так, що ми більше почали цінити життя. До війни якось все було по-іншому. Не знаю, коли вона закінчиться. Я хочу, щоб якнайшвидше.