Того дня я була вдома з чоловіком та дітьми. 24 лютого о 5-й ранку мені зателефонувала мама, я почула як вона плаче і каже про те, що розпочалася війна. Я в слухавці почула вибухи. Розбудила чоловіка, дітей. Ми зібрали речі і поїхали до батьків в село. До нього їхати десь дві години, але їхала ми п'ять і тут зрозуміли, що насправді сталося повномасштабне вторгнення.

Їхали ми довго, тому що всі дороги, які мають короткий шлях, були перекриті танками. І ми поїхали полями… Діти дуже боялися, не розуміли, що відбувається. З важливих речей у нас було дві сумки з теплими речами та цінні речі, документи. Ну це все для мене було не нове, тому що ми приїхали в місто Дніпро у 2014 році, коли війна почалася у Луганську. Пам'ятайте, що в когось життя закінчилось 24 лютого, а в когось воно закінчилось 10 років тому.

Найбільші труднощі були з переїздом та нерозумінням, що буде далі, коли в тебе маленька дитина на руках і ти маєш їхати зі свого рідного міста. Я дякую всім, хто допомагав у важкий період. Я вдячна Богу, що наше нове життя склалося більш-менш добре: є де жити, що їсти, що одягнути…

Мене шокує ставлення людей. У першу чергу війна наче об’єднала народ, ми разом активно допомагаємо армії, збираємо необхідне для хлопців ЗСУ, але між собою ми не щирі, тому що для когось переселенці з Донбасу досі «сепари». Вибачте, це мене дивує…        

Я живу зараз зі своєю родиною: чоловік, двоє дітей, батьки. Але у Луганську залишились бабуся та дідусь. Виїжджати вони не хочуть і заїхати я туди не можу…

Мене завжди зворушує до глибини душі, коли військові чи просто люди допомагають тваринам. Не варто про них забувати, їм теж дуже важко…

Зараз у мене роботи немає, я нічого не заробляю, працює чоловік, але цього не вистачає. До війни я заробляла своїми талантами: вокалом та хореографією - навчала діток цьому всьому. Могла б і змінити професію, але немає грошей на навчання.

На щастя, речей, які б нагадували про страшні події, не залишилось…