"Всі були на нервах, було дуже багато сварок"

Кирієнко Карина, 17 років, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Зізнаюся, мені хотілося побачити війну. Усі ті героїчні історії про ветеранів у Другій світовій, пригодницькі фільми про перемогу, проявлену сміливість, безстрашність... Я уявляла, що якби була підлітком у сорокових, то точно стала б підпільницею чи медсестрою…

Ранок двадцять четвертого лютого в нас почався звичайно… Аж поки моя сестра, яка мешкає в Києві, у паніці не почала нам надсилати багато різної інформації з приводу того, що розпочалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Я побачила сльози на очах в мами, я відчула страх у різких словах батька: «Потрібно заправити машину та купити найнеобхідніше».

Тим часом я зі своїм молодшим братом почала збирати документи та речі першої необхідності в наші шкільні портфелі. Після цього почала готувати сніданок на 13 осіб (до нас приїхала сестра зі своєю сім’єю та родичі, які знаходились у небезпеці в Києві). Ми довго чекали, поки вони приїдуть, затори на дорогах були неймовірні, переживали, щоб з ними нічого не сталось. Чекали більше трьох годин (тоді як у мирний час зі столиці до Нових Петрівець їхати 15 хвилин). Доїхали вони без пригод, на щастя, і ми сіли за стіл снідати. Але й крихти ніхто не взяв. Сиділи недовго... над будинками почали літати вертольоти, нам усім було дуже страшно. Ми швидко сіли в машини, закинули все необхідне і поїхали ховатися у підвал місцевої церкви.

Два місяці в підвалі. Усі подружились, з кожним днем людей ставало все менше. Хтось їхав за кордон, комусь просто набридло сидіти в укритті.

Десь у квітні, коли нібито менше стало чути вибухи, я з татом вирішила піти додому, щоб нормально виспатися у своєму ліжку. Але то була нелегка ніч. На сусідній вулиці пролунало три вибухи, і з кожним наступним здавалося, що все ближче й ближче до нашого будинку. Я злякалась, у мене була істерика. Тато майже годину намагався заспокоїти. Ми знову повернулися до стін підвалу. Приблизно через два тижні наша родина (13 чоловік) почала більш-менш спати вдома. Всі були на нервах, було дуже багато сварок, але разом ми все це пережили, підтримуючи один одного.

За час війни я переосмислила своє життя, стала більше цінувати кожну мить у сімейному колі. Протягом усього часу ми читали багато новин. Маріуполь, Буча, Ірпінь… інші гарячі точки в Україні... Це жах, це біль кожного українця. І мій теж. Я не знала, що війна - це стільки руйнувань, смертей, крові. Наше село не так сильно постраждало, як, наприклад, Гута-Межигірська, яка всього лише за кілька кілометрів від нас, і це лише щасливий випадок. Мені дуже шкода всіх, хто втратив домівку, родину, хто пережив катування, знущання над собою та своїм тілом.

Тепер я знаю, що таке війна… Я не хочу війни! Як і всі, вірю в нашу армію і сподіваюся, що найближчим часом ми все-таки здолаємо ворога, і наша Україна буде процвітати під мирним небом.