Усенко Аліка, 15 років,
Кам'янська гімназія, с. Кам'янське Запорізької області
Есе «Один день»
Тихенько постукала осінь у моє віконце. Цьогоріч вона не вельми плаче, а шляхетно розмальовує все яскравими кольорами. Спостерігаючи за змінами в природі, милуючись берегами річки Янчекрак, я на мить відчула себе журавкою і полетіла на рідну Луганщину. Я дуже сумую за маленькою батьківщиною, адже там промайнуло моїх 12 дитячих літ.
Попри те, що осінній вітерець був моєю опорою, дуже швидко втомилися крилята, заболіло серце, очі почали скрапувати гіркі сльози. Мабуть, від побаченого…
З болем спостерігала за покинутими, зруйнованими від обстрілів селами в так званій «зоні розмежування». Осінні сади порозсипали свої гостинці, але, на жаль, нема кому їх збирати.
З безнадією дивляться вікна залишених осель. «Журавко журавко перепочинь…», - покликало мене самотнє дерев’яне колесо на стовпі. А колись тут гніздилися лелеки.
Тиша… А чи надовго? Ще трішки залишилось до рідного села, що на Білокуракинщині. Я подумки дякувала Богу за те, що воєнні дії не докотились до мого Тимошиного.
А колесо рипіло, ніби кликало мене у весну 2014 року. Тоді я, ще зовсім мале дівчатко, не дуже вникала у тривожні розмови мами і дідуся. Бо там, де рвалися снаряди, жили наші рідні.
Доля в чорній хустині не оминула моїх родичів. Невеликі солоні озерця в очах мами мені запам’яталися назавжди. А дідусь? Його скроні посріблилися ще більше…
І до сьогодні відлунює болем у моїй душі квітень 2014. Мабуть, тоді я вперше усвідомила, що несе в собі слово «війна». Жалоба, яку кинула на плечі моїх рідних війна, буде вічною. Не змиє біль втрати ніякий дощ, не залікує розрадливе слово душевної рани.
Не довго тривала тиша, поодинокі вистріли налякали птаство на деревах. Втомлене сонечко котилось на спочинок. Пора і мені повертатись.
Україно моя, я, малесенька журавка, хочу накрити тебе парасолькою миру. Я так мрію, щоб понівечені війною поля квітували житом пшеницею, а не проростали бур’янами, терном. Миру, злагоди тобі, Україно!
«Мир» - всього три букви, а яке для людства важливе слово. А що ж для мене важить слово «мир»? Це усміхнені очі мами, радісний погляд бабусі, спокійний сон, щасливе дитинство, можливість поїхати без остраху в будь-який куточок Донбасу.
Я – маленька журавка, і сьогодні складаю крилонька-долоньки в молитві за мир. Всевишній обов’язково пошле мир моїй Україні!
