Дитинство Тетяни Тихонівни припало на воєнний час. Вона пам'ятає розруху у Другу світову та страшний повоєнний голод. Наприкінці життя до її будинку знову прийшла війна і зруйнувала все добре, тепер залишилися лише спогади.
За все своє життя особливо хорошого чогось і згадати не можу. Коли мала була, війна йшла, потім був голод, ми пухкі ходили, потім начебто нормально стало. Працювала, дітей ростила, а на старість знову війна. Раніше жити все-таки було краще, бо дешевше.
Війна розпочалася несподівано. Я була вдома. Раптом як почало виблискувати, гриміти, бахати! Чую: летить прямо через голову. Тут саме дружина брата зателефонувала, покликала до себе. Прибігла я до неї, сховалися разом за диван та сидимо. Так і ховалися в неї весь час, як тільки бомбардувати починають - в спальню заліземо, диван підсунемо і чекаємо. Боялися страшенно.
У нас була вода і газ, їжу ми готували, а ховалися в хаті. Так і мешкали, нікуди не виїжджали.
На нашій вулиці розбитих будинків нема, а на сусідній були. У мене біля вікна уламки летіли і вікна повибивали. Слава Богу, дах будинку вцілів, на сараї тільки є пошкодження.
Зараз на нашій вулиці залишилася я та ще одна сусідка через дорогу, решта будинків стоять порожні. Молодь як поїхала із села, так і не повертається, старі одні залишилися. У селі лише два чи три мужики, і ті хворі. А жінки такі, як я, а мені вже 86.
Хочу, щоб мир був і спокій, щоб діти могли приїхати до мене провідати, от і все. Мої діти далеко живуть. Хочу, щоб усі люди знову жили у світі. Ми ж усі рівні і розуміємо одне одного. Нехай буде благополуччя у всіх.
