Були дома м. Попасна, Луганської обл. Перший дзвінок був від дочки з міста Київа, що почались обстріли і в перші хвилини получив тяжке поранення мій улюблений внук, який проходив службу в армії на захист Батьківщини. Були такі часті перехрестні обстріли цілодобово, що неможливо було вийти з укриття, щоб непопасти під обломки мін та снарядів. Шокуюча подія - загинула моя рідна сестра з чоловіком 13 березня. Було пряме влучення в дім снарядом. Сестра була жива, однак медицини не було, чоловік її під обломкали дома залишився. До теперішнього часу вони не захоронені. Про цю подію я вже узнала через деякий час від сторонніх людей, які на той час витягнули сестру із під завалів, та хотіли ій допомогти.

З першого березня в місті перестали працювати магазини, неможливо було отримати медичну допомогу (я на той момент захворіла, був  нервовий стрес),   була пошкоджена вся інфоструктура міста. Не було води, газу, світла, їжі. Готували їжу на вулиці, зробили з цегли щось схоже на піч, та гріли воду, щоб зігрітися чаем. Хліба не було. Випікала коржі. В тісто додавала різну крупу, яка тільки була дома, та россол з консервованих овочів. Так жили до 23 березня. Осталися вдома тільки з чоловіком, всі сусіди повиїжджали. Були розбиті всі будівлі. Виїхати було неможливо.

Виїхали ми з міста 3 квітня, за допомогою волонтерів, до м. Лисичанск, а далі до м. Краматорськ, Дніпро і шостого квітня приїхали в м. Київ, де живе моя дочка, теж переселенка з м. Попасна. Живемо в сьемній квартирі, платимо шалені гроші. Наші дома розбиті. Повертатись немає куди.

Шостого травня 2022 року в Києві відсвяткували свою "Золоту свадьбу", на якій була вся моя родина.  Ми пенсіонери. Крім альбома з фото немає нічого. Та ми привезли кішку, у якої народилися четверо кошенят  26 лютого, залишити її не мали сил. Зігрівали їх у підвалі, у себе на груді, щоб вони не захололи. Більше крім цього ми не забрали з дому нічого. Все знищено: дім, квартира, машина, мотоцикл і забагато ще щого.