"Все тут чуже і я чужа"

Бурейко Катерина

11 клас, Берегівський ліцей ім. Ф. Потушняка Берегівської міської ради Закарпатської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Цогла Ольга Іванівна

Війна. Моя історія

Те, що не вбиває мене, робить мене сильніше.

Ф. Ніцше.

Можливо, моя історія не найтрагічніша. А може, навіть типова як для тих, хто пережив повномасштабне вторгнення в Україну. Проте для мене вона особлива, бо "в спомини мої вповза кошмар, який виймає серце із грудей…" І ніхто, і ніщо не зможе викреслити пережитих емоцій і почуттів з моєї життєвої історії.

Той день закарбувався в моїй пам'яті навічно. П'ята ранку… вибухи... сумка на плечі і кішка в руках... підвал. А в голові лиш думка: я все ще сплю. Напередодні я відчувала, що це може статися, але вірити в це мій мозок відмовлявся. Усвідомлення того, що почалася війна, прийшло до мене за тиждень, коли почала звикати до танків, ракет і винищувачів біля свого вікна. Туман в голові розвіявся – і ти помічаєш реалії життя. Але думка, що все це довго тривати не може, гріла мою душу і заспокоювала. Однак минав тиждень, другий, місяць, потім ще один... Все українське нищать, плюндрують і насильно насаджують свій триколор.

18 квітня я востаннє глянула на свою домівку... Сіла в машину. Далі тиждень (здавалося, що минув місяць) фізичних і моральних випробувань, щоб виїхати з окупованої Херсонщини. Нарешті вільний подих у Миколаєві, зустріч з хрещеним, та жовто-блакитний прапор – моє щастя не мало меж. Вокзал, потяг – нарешті довгоочікуваний сон, перший спокійний за ті дні.

Я вперше опинилася на Закарпатті і була в захваті від мальовничої краси нашої країни, зрозумівши, скільки всього ще не бачила. Але через місяць оманлива завіса впала з моїх очей. Почалася невимовна туга за домівкою і тим життям, яке тепер перевернулося.

Осінь і школа – два паралельні світи в моїй голові, з якими асоціюються минуле і теперішнє.

Непорозуміння з родичами й серед однолітків змушувало ще більше тужити за рідною домівкою. Втрата надії на припинення війни от-от і сама лиш думка, що я тут залишусь ще надовго, підкосили мене остаточно. Я вже не могла боротися з тим, що мені не під силу, з тим, чого я не можу контролювати, і дорікала собі за те, що не цінувала усе, що мала. Раптово почало погіршуватися моє здоров'я – і я зрозуміла: так більше тривати не може. Тоді я подумала: якщо не можна змінити ситуацію, то, можливо, треба змінити підхід до неї, обернути це на свою користь.

Поступово я збирала всі свої думки докупи, аналізуючи їх і відслідковуючи власні зміни. Як виявилося, мої погляди на життя і саме ставлення до нього кардинально змінилися. Щастя з'явилося у маленьких дрібницях і прийшло розуміння, як це, не маючи нічого, мати все. Життєві цінності набули глибшого сенсу, а радісні моменти збагатили мої спогади новими кольорами.

Нехай хоч у такий спосіб я зрозуміла й усвідомила, що насправді є для мене щастям. І зараз приймаю як досвід для розвитку, адже мої внутрішні переживання і відчуття стосовно цього можуть стати досягненням у майбутньому.