Соловей Вікторія

9 клас, Високовакулівська гімназія Козельщинської селищної ради

Вчителька, яка надихнула на написання – Бажан Зоя Олексіївна

Війна. Моя історія

Війна – найганебніше і найстрашніше явище для людства. Але, на жаль, вона стала частиною нашого життя і мого зокрема.

Коли почались події на сході нашої держави і в Криму, я була зовсім маленька, але вже тоді усвідомила страшну суть слова - війна. У нас велика і дружна родина, ми часто збиралися разом на свята. Звісно, це було до початку війни, і тому коли мої два дяді стали учасниками АТО, вся родина з нетерпінням чекала їхнього повернення і звісно ж підтримували їхній вибір, бо розуміли: так треба, Батьківщину необхідно захищати. Тоді ми дочекались їхнього повернення, і всі сподівались, що війна от-от закінчиться. Але цього не сталося.

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії на нашу землю я знову відчула тривогу у розмовах своїх рідних, хоча в те, що війна неминуча, не хотілось вірити, була надія, що це намагання ворога залякати нас, змусити нашу державу піти на поступки, вигідні для них. Пригадую той страшний ранок, коли на світанку ми прокинулись від вибухів і коли дізнались про повномасштабний напад Росії на Україну.

Якими страшними були перші дні війни! Повітряні тривоги, суцільна темінь, постійне відчуття небезпеки!

Але поступово, дізнаючись про перші маленькі перемоги наших дорогих захисників, бачачи по телебаченню груди спаленої рашиської техніки, з’явилась упевненість, що наші герої – найкращі, найсильніші, непереможні. Мої дядя Рома і дядя Юра з перших днів повномасштабного вторгнення теж стали на захист нашої держави. Та не тільки вони стали до лав захисників,

незабаром на захист нашої землі разом з іншими моїми односельцями став мій тато. Я дуже пишаюсь ним і дуже його люблю. Нещодавно він приїздив у відпустку. Яка це радість була для нашої родини!

Я бачила і відчувала, як війна змінила його, я бачила його втому, але найголовніше - відчула його готовність захищати нас, всю землю від ненависного ворога.

На жаль, дуже високу ціну платять наші захисники за право жити у мирній і вільній країні. Скільки мирних людей, дітей вже ніколи не побачать щасливого майбуття.

Не оминула трагедія і нашу родину. Навесні цього року героїчно загинув мій двоюрідний дядя Юра.

Цю рану неможливо вилікувати, цей біль залишиться з нами назавжди. На жаль, це не єдина втрата у нашій родині.

Зараз мені чотирнадцять, але війна зробила мене дорослішою. Я мушу підтримувати маму, допомагати їй. Ми обов’язково все витримаємо, дочекаємося тата з війни. Я обійму його міцно-преміцно і скажу: «Татусю! Я дуже тебе люблю, я пишаюся тобою!» Я вірю в нашу перемогу, бо такий народ неможливо перемогти! Зло має бути покарне!

Слава Україні! Слава нашими захисникам!