Братушка Кирило, 9-в клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання — Юхименко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року підступною стрілою впилося в серця мільйонів українців та накрило їх непроглядною чорною хмарою. Почалася війна. Безглузда й невиправдана, жорстока й кривава, руйнівна й спустошлива. Не можна сказати, що вона стала разючою несподіванкою для мене, адже ще за 2 місяці до цієї вкритої сумом дати засоби масової інформації поширювали новину про те, що готується напад на Україну, але, коли я почув від батьків про початок війни, це означало лише одне – крах тих сподівань, що цього не станеться, що цього просто не може бути. Та, як кажуть, треба дивитися правді у вічі, замість того, щоб носити рожеві окуляри і вдавати, що нічого не відбувається. Прийняття гіркої правди часом зменшує страждання він невизначеності.

Перші дні наша родина, як і багато інших українських сімей, “не відривалася” від новин, які дозволяли слідкувати за ситуацією в країні. Постійні повітряні тривоги змушували весь час бігати до укриття. Кожний найменший успіх на лінії фронту викликав сильну радість, а невдачі – занепокоєння, страх та гнів.

Зрештою, всі ці тривожні фактори, які одночасно наклалися, а також відкриття на початку березня 2022 року “зеленого коридору” підштовхнули батьків до ризикованого рішення - виїзду із міста Суми на ту територію України, яка не є прикордонною. Волею долі ми опинилися у селищі Богородчани, Івано-Франківської області, де небайдужі люди надали нам одноповерховий будиночок. Там ми пробули майже 2 місяці і за цей час встигли дослідити архітектуру, місцеві пам’ятки та культурні особливості селища, проте дуже гостро відчувалася невимовна туга за рідним містом, яка й була однією з причин нашого повернення в кінці квітня у Суми.

Під час дороги я бачив понівечені війною будівлі, підірвані мости, вирви на дорогах, покинуті села...

Усе нагадувало про те, що відбувається, повертало до жорстокої реальності та служило мовчазними пам’ятками злочинів російських окупантів. Зруйновані житлові будинки, лікарні, театри, бібліотеки, торгові центри, спортивні стадіони, священні храми, парки, школи, дитячі садки… заміновані поля та ліси – все це ніколи не буде пробачено тим, хто прийшов на нашу землю, щоб вбивати. Ніколи не будуть забуті розстріляні та закатовані до смерті російськими окупантами мирні жителі і військові.

Коли війна не закінчується тривалий час, то, на жаль, починаєш звикати до її незмінних атрибутів: комендантської години, повітряних тривог, звуків вибухів, так званих “прильотів”. І вже те, що колись здавалося страшним і небезпечним, перетворюється на буденність, в якій час пролітає швидко, мов сокіл у синьому небі. Саме так змінилося і моє ставлення до війни після першого року її панування.

Іноді жахливі події мають також і позитивні наслідки. Війна – не виняток, адже вона ще більше згуртувала наш народ.

За весь цей час я зрозумів справжню ціну свободи, людського життя, незалежності та гідності.

Переосмислив своє ставлення до війни та політики. Навчився цінувати Україну та всі прояви українського, бути справжнім українцем.

Війна накладає свій темний відбиток на кожного, проте необхідно залишатися гідною, активною, відповідальною людиною, яка вміє критично мислити та має власну думку, а також цінує свою Батьківщину. Ніколи не можна уподібнюватися до “овочів” сусідньої країни, якими легко керувати та нав’язувати певну пропаганду. Війна змінює все і всіх на своєму шляху, але тільки мені вирішувати, мені обирати, у якій країні жити. А житиму я у вільній і мирній Україні. Ця віра гордо наповнює моє серце.