Аліні пощастило, що вона була біля маріупольського драмтеатру не в той день, коли його перетворили у братську могилу мирних містян

Я насолоджувалась кожним днем життя в Маріуполі. Ходила до школи, гуляла з друзями, жила у власному будинку під мирним небом. Все було неймовірно.

Але 24 лютого о 5:22 я прокинулася, бо мій дім хитався від вибухів. Я вісім років поспіль чула вибухи, тому не звернула на них особливої уваги. Проте, коли я ввімкнула новини, де Президент України сказав: «Повномасштабна війна», всі в моїй сім'ї зрозуміли, що на нас чекає пекло. Одразу склали всі документи та якісь речі, бо ми вже навчені, хоча й залишалися вдома і не мали чітких планів.

Я пережила все, що тільки можна було побачити на війні. Потрапляння авіабомб та мінометів по цивільних об‘єктах стало звичним явищем. Бачила трупи на вулицях, бачила спалені будинки, де колись була.

Одного разу ми стояли в черзі за водою на драмтеатрі, і якраз вилетів ворожий літак. Батьки одразу сказали йти до театру, бо всі думали, що це нас врятує. Я стояла під стіною, коли до мене підійшов дідусь і запитав: «Дівчино, ви за квитками? Тоді я за вами». Мене це розчулило, тому я сказала собі, що після війни обов’язково відвідаю свій драмтеатр. Не встигла… Його більше немає.

Одним з жахливих моментів було, коли стоїш в будинку і весь будинок трясеться, а ти нічого не можеш зробити. Все що залишалося - молитися Богу за життя.

16 березня ми виїхали з Маріуполя. Гадаючи, що все закінчиться, ми знаходилися місяць в окупації російських військ, бо сподівались повернутися додому. Коли нам сказали, що завтра останній день, як рашисти будуть пропускати людей до України, ми склали наші речі і почали прориватися. Нам вдалося виїхати до Запоріжжя, де ми жили у далеких знайомих, а через місяць ми переїхали до Дніпра, де зараз і знаходимося. Тяжко жити не в своєму місті, хочеться повернутися додому. 

Гуманітарна допомога - це спасіння, бо ми втратили роботу, тому матеріальний стан в нас не дуже. Знайти роботу з нормальним заробітком практично неможливий в цей час.