Ми жили в Маріуполі звичайним мирним життям, і навіть не могли повірити, що на нашу землю прийде таке лихо. Все, що відбувалося у нашому місті, - це суцільний шок. 

Ми жили в підвалі три тижні з маленькою донечкою. Рано-вранці 16 березня ми виїхали завдяки батькам чоловіка. Нам вдалося забрати машину з розбитої парковки, вона дивом не постраждала. Люди почали активно виїжджати, і ми теж вирішили це зробити. Ми не їхали колоною, виїжджали самі. Добралися до Запоріжжя. Там пробули добу і поїхали далі. 

З моїми батьками не було зв'язку взагалі. Тільки через півтора місяці я змогла з ними зв'язатися. Мій батько хворий, нікуди їхати не може, тому вони залишилися в Маріуполі. 

Ми зараз на Закарпатті, живемо всі разом. Чекаємо на деокупацію нашого міста і повернення додому. Повертатися особливо нікуди, наш дім знесли, але все одно додому дуже хочеться. Нам тут допомагають, це приємно, але звісно, що ми не почуваємо себе вдома. 

Сподіваємося, що війна завершиться найближчим часом. Хочеться, щоб увесь цей жах закінчився.