Допомога волонтерів та гуманітарних штабів змусила жінку взяти себе в руки та триматися заради дитини

Я була вдома, збиралася на роботу. Включила телевізор і почула виступ президента, що почалась війна... Це було 24 лютого 2022 року. З того часу в мене з’явився постійний страх за життя дитини, моя родина була роз’єднана. Шокували вибухи, понівечені тіла людей, паніка, безпоміч...

Воду давали по годинах, але у мене захворіла дитина і ми потрапили до лікарні. Дитяче відділення готували під госпіталь для поранених, на нас не сильно звертали увагу. Води в лікарні не було, опалення також на мінімумі, ліків в аптеках обмаль. Допомогли гуманітарні штаби. Потім я з дитиною виїхала за кордон, а зараз ми переїхали до батьків, на прифронтову Сумщину.

Пам’ятаю, коли я сиділа на пероні чекала поїзд, а дитина плакала, бо хотіла спати, до нас підійшли два іноземні волонтери і намагались розвеселити дитину. Я пояснила, що він хоче спати, тоді один з них став на коліна і почав читати молитву за мир, за Україну... Я не стрималася, розплакалася…

Я вчитель, зараз у простої. Все, що трапилося - це наша трагедія, рубець на серці на все життя. Хочу на работу, хочу додому, у рідну Донецьку область, де моя родина була щасливою рівно до 24 лютого.