Жителі Бахмута сподівались, що до їх міста бої не дійдуть. А коли відчули на собі бомбардування, то виїжджали похапцем, залишивши там своє  житло, речі і навіть фото з минулого життя

До 2014 року життя було добре. Ми мешкали в Бахмутському районі, працювали в Бахмуті. Потім відрізали від нас Дебальцеве, Горлівку. Я працюю в навчальному закладі, і ми відразу відчули, що студентів стало менше. Залізничне сполучення обірвалося. Ми не дуже чули, як гупало, тільки відчували, коли з Дебальцевого до нас евакуйовувалися у 2014 році чи у 2015-му. Не вірилося, що таке буде. А коли вже у 2022 році 24 лютого почалися бомбування, тоді ми дуже сильно все відчули. Бахмут ні разу не обстрілювали до цього. Це найкраще місто було. 

Усю Україну бомбили, і в Бахмуті ми також чули вибухи – у нас був шок спочатку. А наше село вперше обстріляли 13 травня. Ми сиділи в підвалі, і земля здригалася, страшно було. 

У перший день, коли почали обстрілювати, ми зрозуміли, що потрібно сумку готувати. В Бахмуті все було: їжа, вода. Коли вже обстрілювали, нам допомагали благодійні фонди. У нас ще й свого було повно: і закрутки, і картопля. Усе було в тих, хто жив у приватних будинках. Ми, українці, щодо їжі завжди запасливі. І медикаменти були, аптеки працювали в Бахмуті до останнього. Ми в кінці травня виїхали, коли вже Бахмут почали обстрілювати.

У нас свій транспорт є. А те, що з нами сталося, досі в душі та в пам’яті. Батьки дім будували, і все там залишилося. Виїхали тільки з подушкою, взяли одяг – усе, що могло поміститися в машину. 

Навіть фотографії там забули, так швидко збиралися. Їхали навмання, аби куди. Для мене тільки підтвердилося, що українці – найкращі люди.

Деякі загинули там, потрапили під обстріл – знайомі, співробітники. Коли ми жили вдома, то з родичами бачилися, а тепер доля всіх розкидала. Дуже важко психологічно. Тримаємося, але все одно це - не те.

Мрію повернутися додому, відбудувати дім. Зараз виплати ВПО скасували, і тепер нічим платити за житло. Хоч бери та повертайся. На початку нас підтримували, а зараз стало дуже складно. Більший відсоток людей, із якими я спілкуюся, кажуть: «Що нам робити, якщо тут не платять ВПО? За що винаймати житло? Прийдеться додому вертатися. Там - хоча б свій куток, і ми при будь-якій владі готові жити, якщо ця не допомагає».