Віктор з сім’єю на своїй дивом вцілілій машині виїжджали з Маріуполя у величезній колоні. А через три дні їх дім згорів від обстрілу

Мені 70 років. Я пенсіонер. Працював у Маріуполі ВМП механіком на пароплавах. 

З вечора новини подивився, що Путін сказав, а вранці прокинувся і подивився новини - вже побачив, що почалася війна, що аеропорт наш забомбили. В місті більш-менш спокійно було, але почалися черги до магазинів, аптек. Люди скуповували побільше всього, тому що вже ближче і ближче вибухи були. Брали все, що могли, бо знали, що підвозу більше не буде, а жити потрібно. Сирени вмикали, вже виключили світло, газ, воду. Люди виїжджали з першого дня.

Шокували бомбування, особливо авіація. Зараз, як тільки побачимо, що літаки літають, ховаємося. Якось об одинадцятій ночі біля дому впала КАБ. Повилітали вікна і двері, дім здригнувся. Це великий стрес був, З того моменту почались кошмари.

Мій гараж був в іншому кінці міста, і дуже добре, що я на самому початку звідти забрав машину. Вона вціліла. 

Акумулятор ми забрали до квартири, бо небезпечно було залишати. Потім кожен день чекали евакуацію, але нікого не випускали. Перший раз 15 березня сказали, що відкрили коридор. Ми побоялися в перший день їхати, а на вечір узнали, що люди проїхали до Запоріжжя. 16-го вийшли, дивимося: поряд машини розбиті, а моя ціла стоїть. Ми швиденько все, що могли, взяли, погрузили. Нас тоді десь півтори чи дві тисячі машин виїхали через Мангуш на Запоріжжя. Їхали два дні 300 км. Було багато блокпостів. 

Ми вже були на Запорізькій трасі - і почалась комендантська година. Нас далі не пропустили. Ночували в школі, там нас дуже гарно нагодували, було де помитися і поспати. На другий день рано-вранці виїхали і десь надвечір були в Запоріжжі. Їхали великою колоною, на машинах були написи «ДІТИ». Ми з собою взяли сусідку – молоду жінку з дитиною. 

Вже два роки пройшло. Ми виїхали 16 березня, а потім дізналися, що 19-го наш будинок обстріляли і він згорів, одна коробка залишилася. Усе, що ми з собою взяли, те в нас і залишилося.

Такий великий стрес на здоров'ї позначився і на всьому. Мені зараз 70 років. Ми стали, по суті, бомжами: у нас ні хати немає, ні речей. Що було, все залишилося там і згоріло.