Єрьоменко Ангеліна, 3 курс, Вище художнє професійно-технічне училище №5 м.Вінниці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лірник Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Моє сприйняття, мій біль, мої сподівання - сьогодні про кілька з них, тих холодних днів 2022 року. Вони не лише змінили моє життя та життя моєї родини, а й залишили глибокий слід у наших серцях. Я народилася в місті Маріуполі Донецької області, місті, що стало символом втрат і страждань. У мене велика сім’я: старші сестра й брат, а також молодший братик. Маріуполь - моя батьківщина, місце, де я провела найщасливіші роки свого життя.

Я й подумати не могла про переїзд, адже щиро любила і досі люблю своє місто. Однак країна-сусід, країна-терорист — вирішила змінити моє життя й долю моєї родини.

24 лютого 2022 року став найстрашнішим днем мого життя. Я прокинулася з відчуттям тривоги. О п’ятій ранку сестра отримала повідомлення про евакуацію й намагалася переконати батька виїхати, але він вирішив залишитися. Ми збирали речі, сподіваючись, що це тимчасова паніка, та вибухи, які ставали ближчими, швидко розвіяли наші надії.

Кожен удар відлунював у грудях, мов зловісне передчуття біди.

3 березня. Вранці потужний вибух змусив нас негайно спуститися до підвалу. Влучило в Епіцентр - величезний стовп вогню, підіймаючись в небо, освітлював все навколо, а піротехніка вибухала мов феєрверки. Ми залишилися без води, світла, зв’язку. Ввечері спостерігали, як горіли Епіцентр і 17-й мікрорайон.

Все палало, лунали крики, ми бачили вбитих людей. Жахливо гучні вибухи викликали в мене сильний адреналін. Це було початком моєї травми, з якою я борюся досі.

7 березня. День почався незвично тихо, можливо, через перемовини. Ми пішли шукати їжу й знайшли трохи в розбитих магазинах, а для дітей - розмальовки. Жінка з розбитою головою розповіла, як її побили за корм для кота. Я зрозуміла, як швидко втрачаються колишні важливі цінності. Мені теж довелося брати іграшки для трирічного братика, щоб відволікти його від жаху. Того дня він вказав на “дядю” за вікном - це був ворог. Я зрозуміла, що несу відповідальність за його життя.

9 березня. Минув тиждень, як ми “живемо” у підвалі. Запаси води закінчувалися, але небо ніби зжалилося - випав сніг. Ми збирали його, щоб хоч якось втамувати спрагу.

Біля нашого будинку впав снаряд - загинула людина, і ми не могли підійти до неї через постійні обстріли. Її тіло забрали лише через чотири дні. Постійні обстріли стали вже буденністю. У нашому підвалі було 83 людини. Тісно, душно, всі на межі зриву. Мене все частіше відвідували думки про смерть - краще загинути одразу від уламків, ніж від поранень.

Відчуття безвиході стало нестерпним. Не знаєш, чи доживеш до ранку, але віриш у диво. І воно сталося.

Одного дня батько сусідки знайшов у своїй машині місце для нас. Коли ми виїжджали з міста, потрапили в затор і вирішили трохи пройтися. Незабаром побачили розстріляний автомобіль із тілами та російських військових поруч, тому швидко повернулися до машини. На блокпостах загарбники перевіряли документи, але плач мого маленького брата допоміг уникнути серйозної перевірки.

Ми покидали Маріуполь, і я дивилася, як руйнується місто та моє минуле життя.

У Мелекіно ми довго шукали ночівлю, доки не отримали холодну кімнату в пансіонаті. Я дуже хвилювалася за батьків, які залишилися в місті. Це був перший тихий ранок за місяць, але радість була затьмарена - батьки залишалися в Маріуполі. Невдовзі ми знайшли тепліше житло з ліжками та кухнею. Нарешті змогли набрати води, зарядити телефони й повідомити рідним, що ми живі. Ввечері дізналися, що батьки теж вирушили з міста, і незабаром зустрілися.

Після десяти днів страху, блокпостів і небезпеки ми дісталися Вінниці. Але всередині мене почалася нова битва - із депресією й почуттям провини.

Як жити далі? Як не відчувати провину за те, що вижила? Я дивилася на небо й не могла позбутися думки: я живу, але скільки людей уже не побачать цього  ранку? Я отримала безцінний подарунок - життя, але як дозволити собі радіти, коли стільки інших залишилися назавжди під руїнами Маріуполя? Біль за рідне місто ніколи не полишає мене, але я вірю, що колись знову побачу Азовське море й повернуся туди, де завжди почувала себе щасливою. Росія заплатить за кожну сльозу, за кожне зруйноване життя. Слава Україні! Героям слава! Слава нації!