Мені 73 роки. Війна застала в Оріхові. Вже 1 травня не витерпів лихої долі і виїхав у Запоріжжя. Мені дуже не хотілося, але рідні примусили виїхати, бо терпіти наругу над рідним містом дуже важко було. Коли снаряди і бомби розбивали приміщення, вбивали людей, тим паче знайомих моїх, стало дуже страшно і прийшлося виїхати.

Найскладніше було вибрати те необхідне, що можна винести на руках.  Кидати все і виїжджати, коли все нажите за 50 років разом з жінкою, помістилося в три пакети.

Було трішки складно, бо потрібно було знайти житло. Але допомогли знайомі. Важко було й звикати до нової обстановки в Запоріжжі після того, коли слухав свист снарядів, розриви. А тут - тиша, мирне життя.

В Оріхові, коли ми виїжджали, було і світло і вода і газ. А зараз газу немає і не буде, бо перебитий магістральний газопровід. Тому поки йдуть бої, про газ балакати нічого. 

Зворушило мене нормальне відношення в Фонді Ріната Ахметова і центрах ТПО. Є хлопці, які за свої кошти підтримують пенсіонерів. Ми з жінкою вже пенсіонери. Син залишився без роботи. Дочка з онуком знаходяться за кордоном, тому дуже важко. Деколи починають руки опускатись, тому що бачимо перед собою безвихідь. Поки немає перемоги, я не бачу перспектив ніяких. 

ЗСУ не можна торопити - вони роблять все, що можуть, щоб швидше відігнали ворогів. Хочемо дочекатись перемоги, щоб повернутися додому і налагоджувати той побут, до якого ми звикли, і який забезпечував нам якісне життя.