Війна залишила Лідію Федорівну без даху над головою. Вони з дочкою та онуком дивом уціліли під обстрілом і ніколи не забудуть того злощасного дня. За своє життя всі заплатили порушеною психікою.

До війни ми жили в Станиці з молодшою ​​донькою та її сином. Мій чоловік помер, тільки хотіли йому поставити пам'ятник, а тут війна. Онук якраз школу закінчував.

Події 2 вересня 2014 року, коли нас побили, я пам'ятаю щохвилини. О 12 годині тільки ми з донькою зібралися обідати в літній кухні, і почався обстріл. Снаряд потрапив до сусіднього будинку, а вибуховою хвилею нам рознесло цю кухню, все було в уламках. Другий удар був о пів на другу. Один снаряд упав у нашому городі, метри чотири була яма, повилітали всі шибки, на будинку дах знесло. А від літньої кухні зовсім нічого не залишилося, завалило котел.

Ось тоді наше життя зовсім змінилось, як вдруге вдарило. Ми зірвалися в чому були і побігли до сусідів, на другий кінець Станиці, і пролежали там всю ніч у підвалі.

Залишилися ми вдвох із донькою, і в мене трапився великий інфаркт, нічого не можу зробити. І донька без здоров'я, і ​​я. У онука теж психіка порушена, каже, що 2 вересня ніколи не забуде. Ось така трагедія.

Як згадаю, скільки я пішки виходила! Город садили весь час тут, бо ми не вижили б без городу. Тільки почнеш щось консервувати, а кулі свистять. От і біжимо до підвалу. У доньки нервова система дуже виснажена.

Моя старша дочка зі своєю сім'єю живе далеко. Звала нас до себе, але молодша відмовилася їхати туди. Ось я і живу з нею, а зі старшою донькою та її дітьми з 2014 року не бачилися.

Я мрію частіше бачити своїх дітей та онуків. Намагаюся сподіватися на краще.