Ірина Целєва, 11 клас
Піддубцівський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Целєва Олена Анатоліївна

1000 днів війни. Мій шлях

За вікном третя тривожна осінь, а в серці зима, ніяк не розтануть сніги. Хоч господиня-осінь, яка розмальовує все довкола, знову змінить свого залицяльника. Вже грудень на порозі. Душа немає спокою, її морозить, не покидає тривога, vвідчай, чекання, страх…І це довгих тридцять два місяці.
Триває війна! 

Війна…Кривавий слід по собі лишає. Ріки крові, поламані долі, безліч смертей, люди без ніг та рук... Ні кінця, ні краю. Який шлях у війни? Яка моя дорога? Невже людина народжена для війни? Досі не можу збагнути. Руїни, втрати, вороги, зло, загарбники, невинні діти… Російські окупанти безбожно руйнують і грабують наші українські землі.

Вбивають, катують... А ще вони вкрали дитинство у нас. Коли все закінчиться? Коли настане мир? Перемога?

Війна… Війна на нашій рідній Землі,на моїй Україні. Гинуть люди, воїни… Вона забирає дітей маленьких та великих, ненароджених. Наше звичне життя зазнало змін, ми вже не будемо такими, як були. Поламані долі - втрачене буття. Та кожен з нас твердо вірить у Перемогу. Наша незламна віра, що зможемо перемогти ворога. Бо не ми прийшли на чужу землю вбивати, грабувати, глумитися та нищити все на своєму шляху. Не ми!

Ми на своїй землі,захищаємо своє! З нами Бог, з нами правда, з нами наші воїни,наші захисники. Надія є!

Сьогодні наш народ обʼєднався. Ми - українці згуртувалися, бо любимо Батьківщину. Готові захищати її, віддати своє життя заради волі. Не одне покоління вчилося у Тараса Шевченка любити рідний край, служити йому, боротися за свободу. Мрію Кобзаря здійснили зараз. Обʼєднались так, як ніколи досі. Хтось захищає свободу зі зброєю в руках, хтось евакуює, рятує з-під завалів, хтось дбає про біженців, про своїх близьких, а хтось вже будує план відновлення. Наша любов - головна зброя!

Важко сьогодні усім. Найбільше болить за військових. Я у теплі та добрі, сита,одягнена. Страшно думати, як там воїнам, які боронять нашу Землю?

А вони стоять, не здаються. Хтось в полоні чи на передовій, хтось в холодних окопах мокне під дощем, під кулями у небезпеці. Мій тато військовий, пішов у перші дні війни до лав ЗСУ. Я дуже переживаю за нього, молюся та з нетерпінням чекаю дома. Я чекаю на дорогу мені людину, без якої не уявляю свого життя, нашого з мамою і сестричкою майбутнього. Як же я хочу гуляти з татом, відчувати тепло його руки, його підтримку тут вдома, а не на відстані. У багатьох дітей тато поряд, а мій далеко на війні. Та я пишаюся ним! Вірю, що дочекаюся його, як сонечка вранці після зливи, як ковток води у літню спеку. Щоб знову бути щасливими разом. А сьогодні усі люди у моїй країні об’єдналися як ніколи. Разом ми все подолаємо. Замайорить синьо-жовтий прапор над нашою Україною. Бо люди кругом все роблять, щоб наблизити перемогу.

Навіть діти допомагають волонтерам. Донатять, плетуть браслети, малюють малюнки, віддають свої цукерки, щоб хоч трішки підтримати наших захисників, людей, які постраждали від війни.

Ніколи не втрачаймо надію на краще. Все має початок і має кінець. Після найтемнішої ночі настає світлий день. Війна закінчиться. До нас повернеться весна, щасливою буде наша рідна Україна. Знову обʼєднаються родини. Обійме мати сина, дружина –чоловіка, а діти - батька. Все відбудуємо із руїн, відновимо нашу країну. О, я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду чекає щасливе та вільне життя, світле майбутнє, веселкове дитинство. А поки ми йдемо по одній дорозі. Це наш шлях. Іншого у нашого народу немає! Ми гідно пройдемо цей шлях та здобудемо довгоочікувану Перемогу! Слава Україні! Героям Слава!