«Усі говорять: як ти ризикуєш народжувати, коли війна?»

Було таке, що на городі падав снаряд. Уламки розліталися. На будинок «гради» падали, і в городі, і в балках. І між мною й сусідами міна на дорозі впала. Вікна повітрям відкрило, хвилею. Я саме в будинку знаходилася з моїми п’ятьма дітьми. Ну нічого, пережили це якось.

Звичайно, страшно, коли стріляють, особливо ввечері. Зі свекрухою не спимо допізна. Перестануть стріляти – тоді вже лягаємо відпочивати.

Я пережила чотири роки тому втрату доньки, вона померла від запалення. Діти – це святе. Допомагають. Пустують, буває. Діти – це радість моя. Свекруха допомагає мені з дітками. Я з малими в будинку, а вона пере постійно дитячі речі.

Отримувала раніше непогано на дітей, а зараз копійки отримую. Отримувала по одинадцять [тисяч] гривень щомісяця, зараз на шість тисяч урізали. Отримую, вважайте, копійки. На п’ять тисяч шестеро людей тепер не проживе. Добре хоч Рінат Ахметов допомагає з продуктами.

Усі говорять: як ти ризикуєш у той час, коли стріляють, народжувати? Коли війна. Ну, я залишила сина, народила його. Ускладнення були. У дитини була пуповина обвита навколо шиї тричі. Навколо ручки теж була обвита пуповина. Він не дихав, практично ознак життя не було в нього. Але спасибі лікарям, почали займатися ним, носик йому прочищати, кисневу маску наділи – і він заплакав.

І обстріли були, вибухали снаряди. Я саме на верхній вулиці жила тоді. Чути добре було гуркіт. Ми ховалися в підвалі. А потім я сказала: якщо судилося, то і в будинку завалять. Так у будинку хоч знайдуть, а в підвалі хто буде шукати, якщо раптом що трапиться?